— Твоїм сігілєм удасться провернути такий фокус?
— Ні, — посміхнувся ґном. — Так нагострені примірники можна по пальцях порахувати, і рідко який з них пішов з Магакаму. Але, гарантую тобі, шкаралупа того кострубатого краба майже не була б для сігіля препоною. Потяв би його на порції і навіть не втомився б.
Дискусія про мечі й металургію тривала ще якийсь час. Ґеральт слухав із цікавістю, ділився власним досвідом, збагачував свої знання, розпитував про те чи інше, оглядав і випробовував сігіль Золтана. Не знав іще, що назавтра доведеться йому доповнити теорію практикою.
Першою ознакою, що в околиці мешкають люди, був рівнесенький стос дров, що стояв посеред трісок та збитої кори, що його помітив біля просіки Перціфаль Шуттенбах, який ішов у авангарді.
Золтан зупинив колону й відіслав гнома на далеку розвідку. Перціфаль зник, а через півгодини повернувся бігцем, піднесений і задиханий, жестикулюючи здалеку. Добіг, але замість того, щоб одразу почати доповідь, схопився пальцями за довгий ніс і добряче висякався зі звуком, що нагадував гру пастушиних трембіт.
— Не сполохай звірину, — гарикнув Золтан Хівай. — І кажи. Що там попереду?
— Садиба, — видихнув гном, витираючи пальці об полу свого кабата, всіяного чисельними кишенями. — На галявині. Три халупи, стодола, пара сараїв… Подвір’ям пес бігає, а з комина димить. Страва там готується. Вівсянка, причому — на молоці.
— Ти що, у кухні був? — засміявся Любисток. — До горняток заглядав? Звідки знаєш, що вівсянка?
Гном глянув на нього звисока, а Золтан гнівно пхикнув.
— Не ображай його, поете. Він їдло за милю винюхає. Якщо говорить, що то вівсянка, — значить, вівсянка. Холера, не подобається мені це.
— І чому б? Мені вівсянка подобається. Я б охоче пожер.
— Золтан правий, — сказала Мільва. — А ти помовчи, Любистку, бо воно нє поезія. Якщо вівсянка на молоці, то там є корова. А кметь, шо побачить дими, бере корову й тікає у гущавину. А чому отой не втік? Звертаємо у ліс, обійдемо колом. Погано воно тхне.
— Тихо, тихо, — буркнув ґном. — Утекти ми завжди встигнемо. А може, вже й війна скінчилася? Може, нарешті рушила темерійська армія. Що ми тут знаємо, у цьому борі? Може, вже десь була велика битва, може, Нільфгард вибили, може, фронт уже за нами, хлопи й корови по домівках повертаються? Треба перевірити, рознюхати. Фіґґісе, Манро, обоє тут залишаєтеся, і майте очі відкриті. А ми зробимо рекогносцировку. Як буде безпечно, я крикну яструбом.
— Яструбом? — неспокійно ворухнув бородою Манро Брюї. — Але ж ти поняття не маєш, як наслідувати пташині голоси, Золтане.
— І про те йдеться. Як почуєш дивний, ні до чого не подібний голос, то буду я. Перціфалю, веди. Ґеральте, підеш з нами?
— Усі підемо, — Любисток зліз з коня. — Якби це була якась засідка, у великій групі буде безпечніше.
— Я вам Фельдмаршала залишу, — Золтан зняв папугу з плеча й подав Фіґґісу Мерлуззо. — Пташина готова у будь-яку мить курвами на всю горлянку садить, і тоді диявол усю нашу скритність візьме. Ходімо.
Перціфаль швидко провів їх на край лісу, у густі кущі дикого бузку. За кущами місцевість трохи опускалася, височіла там купа викорчуваних пнів. Далі розтягалася велика галявина. Вони обережно визирнули.
Доповідь гнома була точною. Посеред галявини і справді стояли три хати, стодола й кілька критих дертю сараїв. Подвір’я лисніло великою калюжею гноївки. Забудова й невеликий прямокутник занедбаного поля оточував низький, частково розвалений тин, за тином гавкав бурий пес. З даху однієї з халуп піднімався дим, ліниво повзаючи по запалій стрісі.
— І насправді, — прошепотів Золтан, принюхуючись. — Смаковито той дим пахне. Особливо як до попелищ ніс звик. Коней чи сторожі не видати, це добре, бо я не виключаю, що якесь гультяйство тут пасеться і гуляє. Гмм, здається мені, що справа безпечна.
— Піду туди, — заявила Мільва.
— Ні, — запротестував ґном. — Ти занадто на білку схожа. Як побачать тебе, можуть перелякатися, а зі страху люди необачні бувають. Підуть Йазон і Калеб. А ти май лук готовим, прикриєш їх у разі чого. Перціфалю, мигцем до решти. Будьте напоготові, якби прийшлося відхід трубити.