Вони ризикнули й не зійшли зі шляху, який скоро привів їх до нового згарища. Тут пустили із вітром велике село, поблизу якого мусило дійти до сутички, бо поряд із димами руїн вони побачили свіжий курган. А на певній відстані за курганом ріс на перехресті величезний дуб. Дуб був обвішаний жолудями.
І людьми.
— Треба тут розглянутися, — вирішив Золтан Хівай, поклавши край дискусії про ризики й загрози. — Під’їдемо ближче.
— За якою холерою, — аж підскочив Лютик, — хочеш оглядати тих повішеників, Золтане? Щоб їх обідрати? Та я звідси бачу, що на них навіть чобіт немає.
— Дурень ти. Не про їхні чоботи мені йдеться, а про мілітарну ситуацію. Про розвиток подій на театрі військових дій. Чого регочеш? Ти ж поет, що таке стратегія — не знаєш.
— Здивую тебе. Знаю.
— А я тобі кажу, що ти не розпізнав би стратегію, навіть якби та вискочила з кущів і копнула тебе у дупу.
— І справді, такої я не розпізнав би. Стратегію, що вискакує з кущів, залишу ґномам. Як і таку, що висить на дубах.
Золтан махнув рукою і помарширував у бік дерева. Любисток, який ніколи не вмів опанувати цікавість, підігнав Пегаса й поїхав ступою слідом. Побачив, що за ним потягнулася і Мільва.
Ворони, що бенкетували на гілках, при їхній появі злетіли із криком, шумлячи пір’ям. Деякі відлетіли до лісу, інші просто пересіли вище на могутньому дереві, із зацікавленням споглядаючи Фельдмаршала Дуду, який з плеча ґнома мерзотно шпетив їхніх матерів.
Перший із семи повішеників мав на грудях табличку із написом «Зрадник народу». Другий висів як «Колаборант», третій як «Ельфійський донощик», четвертий як «Дезертир». П’ятою була жінка у подертій і скривавленій сорочці, означена як «Ельфійська курва».
Двоє повішеників табличок не мали, з чого можна було зробити висновок, що висіли вони випадково.
— Добре, — зрадів Золтан Хівай, вказуючи на таблички. — Бачте? Пройшли тута наші війська. Наші круті хлопаки перейшли у наступ, відбили агресора. І мали, як мені здається, час на відпочинок і військову розвагу.
— І що воно для нас значить?
— Те, що фронт уже пересунувся, а від нільфгардців нас відділяє темерійське військо. Ми у безпеці.
— А дими попереду?
— То наші, — заявив упевнено ґном. — Палять села, у яких давали притулок чи їдло білкам. Ми, кажу вам, уже за фронтом. З того перехрестя біжить південний шлях, що веде до Армерії, гарнізону, що лежить поміж Хотлі та Іною. Шлях виглядає порядно, можемо ним іти. Нільфгардців лякатися не мусимо.
— Де димиться, там горить, — відізвалася Мільва. — А де горить, там й обпектися можна. Так я собі думаю, шо вогнем керувати — дурне діло. І дурним ділом є іти шляхом, на якому кіннота вмить може нас захопити. Пірнемо у ліс.
— Туди пішли темерійці або армія Соддена, — упирався ґном. — Ми за фронтом. Можемо без страху валити гостинцем; якщо зустрінемо війська, то будуть вони наші.
— Ризиковано, — похитала головою лучниця. — Якшо такий уже ти войовник, Золтане, то мусиш знати, шо Нільфгард звик далеко загони кінноти пускати. Були тута темерійці, може буть. Але шо перед нами тепер, того ми нє знаємо. Небо на півдні аж чорне від диму, й точно кажу, горить це власне твій гарнізон в Армерії. А тому ми нє за фронтом, а на фронті. Можемо влізти на військо, на мародерів, на вільне гультяйство, на білок. Ідемо до Хотлі, але просіками.
— Вірно, — підтримав Любисток. — Мені також не подобаються оті дими. Навіть якщо Темерія перейшла у наступ, перед нами ще можуть бути передові нільфгардські ескадрони. Чорні роблять глибокі рейди. Виходять у тили, об’єднуються із скойа’таелями, чинять безлад і повертаються. Я пам’ятаю, що робилося у Верхньому Соддені під час попередньої війни. Мені також здається, що треба йти лісами. У лісах нам нічого не загрожує.
— Я б не був настільки впевнений, — Ґеральт вказав на останнього повішеника, який, хоча й висів високо, замість стоп мав поорані пазурами, скривавлені обрубки із кістками, які з них стирчали. — Гляньте. То робота гулів.