— І що там може бути прихованим, як на тебе?
— Їхнє майбутнє. — Поет озирнувся, чи ніхто його не чує. — Перціфаль по професії шліфувальник каміння, хоче заснувати власну майстерню. Фіґґіс і Йазон — ковалі, говорили про кузню. Калеб Страттон хоче оженитися, а батьки нареченої уже раз прогнали його, як бідака. А Золтан…
— Досить, Любистку. Пліткуєш, наче баба. Вибачаюся, Мільво.
— А нема за шо.
За річкою, за темним і підмоклим пасом старого лісу дерева стали меншими, вони виїхали на галявини, низькі березняки й сухі луки. І все ж їхали вони повільно. За прикладом Мільви, яка відразу, як вони рушили, взяла на луку веснянкувату дівчинку із кісками, Любисток також посадив дитинку на Пегаса, а Золтан узяв на червоно-брунатного жеребчика двох, а сам пішов поряд, тримаючи вуздечку. Але темп не зріс, жінки з Кернів не були у змозі йти швидше.
Був майже вечір, коли десь після години кружляння серед ярів й урочищ Золтан Хівай затримався, перекинувся кількома словами із Перціфалем Шуттенбахом, після чого розвернувся до решти компанії.
— Не кричіть і не смійтеся з мене, — сказав. — Але здається, що я заблукав. Не знаю, холера ясна, де ми є і в який бік повинні йти.
— Дурниць не кажи, — занервував Любисток. — Як це — не знаєш? Ми ж берегом річки йдемо. А там, у яру, то ж досі ваша річка О. Я правий?
— Правий. Але зауваж, у який бік вона тече.
— Прокляття. Це неможливо!
— Можливо, — сказала похмуро Мільва, терпляче витягуючи листя і сухі голки з волосся веснянкуватої дівчинки, яку везла у сідлі. — Загубилися ми серед ярів. Річка крутиться, вигинає підкови. Ми на вигині.
— Але ж це все ще річка О, — упирався Любисток. — Якщо ми станемо триматися річки, то не зможемо заблукати. Річкам трапляється кружляти, визнаю, але врешті-решт усі вони неодмінно кудись впадають. Такий уже порядок світу.
— Не вимудряйся, співаку, — зморщив ніс Золтан. — Закрий рота. Не бачиш, я думаю?
— Ні. Нічого не вказує, щоб ти думав. Повторюю: тримаємося бігу річки, й тоді…
— Припини, — гримнула Мільва. — Ти містянин, світ твій мурами огороджено, отам, може, мудрість твоя і варта чогось. Глянь навкруги! Долина ярами порізана, береги стрімкі й зарослі. Як ти хочеш уздовж річки йти? Узбіччям яру вниз, у хащі й багно, знову наверх, коней за вуздечку тягнути? Після двох ярів ти так дихалку зірвеш, шо на половині узбіччя пластом ляжеш. Ми жінок і дітей ведемо, Любистку. А скоренько сонце зайде.
— Я помітив. Але добре, мовчу. Послухаю, що запропонують слідопити, які із лісами на «ти».
Золтан Хівай почухав голівку лайливого папуги, накрутив на палець жмутик бороди, шарпнув із злістю.
— Перціфалю?
— Напрямок ми більш-менш знаємо, — гном глянув на сонце, що висіло вже над самими кронами. — Тож перша концепція така: плюнемо на річку, повернемося, вийдемо з ярів знову на суху місцину і йдемо через Фен Карн, через міжріччя, аж до Хотлі.
— Друга концепція?
— О — мілка. Хоча по останнім дощам несе трохи більше води, ніж звичайно, можна її убрід перейти. Переріжмо ті петлі, йдучи вбрід через потік, скільки б разів він нам не загороджував шлях. Тримаючи напрямок по сонцю, вийдемо напряму на розпадок Хотлі й Іни.
— Ні, — відізвався раптом відьмак. — Від другої концепції я пропоную відразу відмовитися. Навіть не думаймо про те. На тому березі ми раніше чи пізніше, але впакуємося в якесь з Мехунових Урочищ. То паскудні місця, я рішуче раджу триматися від них подалі.
— Виходить, ти знаєш ці терени? Був ти тут колись? Знаєш, як звідси вийти?
Відьмак мовчав хвильку.
— Я був там один раз, — сказав, тручи чоло. — Три роки тому. Але в’їхав я з протилежного боку, зі сходу. Прямував на Брюґґе і хотів скоротити собі шлях. А як вийшов — не пам’ятаю. Бо вивезли мене напівживим на возі.
Ґном мить-другу дивився на нього, але більше питань не ставив.
Відвернувся мовчки. Жінки з Кернів ледь ішли, запинаючись і спираючись на костури, але жодна не зронила ні слова скарги. Мільва їхала поряд з відьмаком, притримуючи в обіймах заспану дівчинку із кісками.
— Шось здається мені, — відізвалася вона раптом, — шо порвали тебе там, на урочищах, тоді, три роки тому. Якась, думаю, потвора. Ризиковане у тебе зайняття, Ґеральте.
— Не заперечуватиму.
— Я знаю, — похвалився ззаду Любисток, — як воно тоді було. Ти був поранений, якийсь купець вивіз тебе звідти, а потім на Заріччі ти знайшов Цірі. Мені про те Йеннефер говорила.