На звук цього імені Мільва посміхнулася легенько. Це не пройшло повз увагу Ґеральта. Вирішив на найближчому біваку добре надерти Любисткові вуха за невгамовне молоння язиком. Знаючи поета, не розраховував на результат, тим більше що Любисток, скоріше за все, вже вибовкав усе, що знав.
— Може, й погано, — сказала за хвильку лучниця, — що ми на той берег, в урочища, не поєхали. Якшо тоді ти дівчину знайшов… Ельфи кажуть, шо як вторий раз таке місце відвідати, то час повторитися може… Кажуть на таке… Сука, забула. Мотузка часу?
— Петля, — виправив він. — Петля часу.
— Тьфу! — скривився Любисток. — Перестали б ви вже балакати про мотузки й петлі. Мені колись ельфійка наворожила, що на ешафоті я покину юдоль сліз, від руки майстра катівських справ. Насправді я у таке дешеве віщування не вірю, але кілька днів тому наснилося мені, як мене вішають. Проснувся весь спітнілий, слини не міг сковтнути, вдихнути поглибше. Тож нерадий я слухати, як хтось про шибениці торочить.
— Я нє до тебе говорю, а тіки до відьмака, — парирувала Мільва. — А ти вуха нє надставляй, тоді ніч паскудного до них і нє влетить. Шо, Ґеральте? Шо ти про оту петлю часу скажеш? Якби ми на урочища поїхали, чи повторився б час?
— Тому добре, що ми завернули, — відповів він жорстко. — Не маю ані найменшого бажання повторювати кошмар.
— Нічого говорити, — кивнув Золтан, розглядаючись. — У чудове місце ти нас завів, Перціфалю.
— Фен Карн, — буркнув гном, чухаючи кінчик довгого носа. — Вигін Курганів… Завжди я роздумував, звідки та назва…
— Тепер ти вже знаєш.
Розлога котловина попереду затягнена була вечірнім туманом, з якого, наче з моря, стирчали, скільки око сягало, тисячі курганів й укритих мохом монолітів. Деякі з каменів були звичайними безформними брилами. Інші, рівно обтесані, оброблені були як обеліски й менгіри. Ще інші, що стояли ближче до центру того кам’яного лісу, були згруповані у дольмени, стовпи й кромлехи, встановлені у круги способом, який виключав випадкову роботу природи.
— Добре, — повторив ґном. — Чудове місце, щоб провести ніч. Ельфійське кладовище. Якщо пам’ять мене не підводить, відьмаче, ти недавно згадував про гулів? Ну, я вже їх серед цих курганів відчуваю. Тут усе мусить знайтися. Гулі, гравейри, упирі, віхти, ельфійські духи, примари, мари, повний список. Усі сидять там, і знаєте, що саме шепочуть? Що ото не тре’ вечері шукати — сама прийшла.
— Може, повернемося? — шепотом запропонував Любисток. — Може, гайнемо звідси, поки ще в досить видно?
— Я також такої думки.
— Баби вже й кроку нє ступлять, — сказала гнівно Мільва. — Діти на ходу сплять. Коні заморилися. Ти сам підганяв, Золтане: ше їдьмо, ше півмилі, повторював ти, ше стайє, говорив. А зараз шо? Зо два стайє назад? Лайно. Цвинтар, не цвинтар, а заночуємо, де випало.
— Та й справді, — підтримав те, зсівши с кобили, відьмак. — Не панікуйте. Не кожен некрополь роїться потворами й примарами. Я ніколи не бував на Фен Карні, але якби було тут насправді небезпечно, я б про те чув.
Ніхто, включаючи Фельдмаршала Дуду, не відізвався і не прокоментував. Жінки з Кернів узяли своїх дітей і всілися тісною групкою, мовчазні і явно налякані. Перціфаль і Любисток стриножили коней і пустили їх на буйну траву. Ґеральт, Золтан і Мільва наблизилися до краю луки, дивлячись на цвинтарисько, що тонуло у тумані й підступаючій темряві.
— До всього недоброго ще й місяць рівнесенько у повні, — пробуркотів ґном. — Йой, буде нині вночі упирям свято, чую, йой, дадуть нам демони на боби… А що це там яснішає з півдня? Не заграва?
— Аякже, заграва, — підтвердив відьмак. — Знову хтось комусь стріху над головою запалив. Знаєш що, Золтане? Якось безпечніше я почуваюся тут, на Фен Карні.
— Я теж так почуватимуся, але як сонце зійде. Якщо вже гулі дозволять нам сонечко те побачити.
Мільва покопалася у саквах, витягнула щось блискотливе.
— Срібний наконечник, — сказала. — На таку оказію схований. П’ять крон мені на базарі коштував. Таким гуля убити вдасться, відьмаче?
— Не думаю, щоб тут були гулі.
— Сам ти казав, — гарикнув Золтан, — що повішеника на дубі гулі погризли. А де цвинтар, там і гулі.
— Не завжди.
— Ловлю тебе на слові. Ти відьмак, спеціаліст, тож станеш нас тут боронити, сподіваюся. Мародерів ти вміло розхльостав… Чи гулі б’ються краще за мародерів?
— Незрівнянно. Я просив, припини панікувати.
— А на вомпера добрячий? — Мільва накрутила срібний наконечник на стрілу, перевірила гостроту кінчиком пальця. — Або на упиря?