— Може подіяти.
— На сігілю моєму, — прогарчав Золтан, виймаючи меча, — витравлене стародавніми ґномськими рунами старовинне ґномське закляття. Нехай-бо тільки якийсь гуль наблизиться на довжину клинка, то попам’ятатиме мене. Он, гляньте!
— Ха, — зацікавився Любисток, який саме до них наблизився. — І що воно за славетні таємничі руни ґномів? Що каже той напис?
— «На погибель сучим синам!»
— Щось межи камінням ворухнулося! — крикнув раптом Перціфаль Шуттенбах. — Гуль, гуль!
— Де?
— Там, там! Серед каменів сховався!
— Один?
— Одного я бачив!
— Мусить він бути надто голодний, раз намагається скубнути нас ще до того, як темрява впаде, — ґном поплював на долоні й міцно схопився за руків’я сігілю. — Ха! Зараз переконається, що обжерливість губить! Мільво, всади йому стрілу у сраку, а я з нього сумніви випущу!
— Нічого я там нє бачу, — просичала Мільва із пір’ям стріли біля підборіддя. — Ані травинка між камінням нє здригнеться. Чи воно тобі не привиділося, гноме?
— Аж ніяк, — запротестував Парціфаль. — Бачте отой камінь, що виглядає, наче розвалений стіл? Отамочки гуль сховався, за той, власне, камінь.
— Залишіться тут, — Ґеральт швидким рухом витягнув меч з піхов на спині. — Стережіть баб і слідкуйте за кіньми. Якщо гулі нападуть, звірі впадуть у шал. Я піду й перевірю, що воно було.
— Сам ти не підеш, — рішуче запротестував Золтан. — Тоді, на просіці, я дозволив тобі йти самому, бо я перед віспою обісрався. І через те дві ночі від сорому спати не міг. Ніколи більше! Перціфалю, а ти куди? У тили? Ти ж ніби упиря побачив, тож тепер у передній стражі підеш. Не бійся, я йду за тобою.
Вони обережно увійшли між каміння, намагаючись не шелестіти хвощем, що сягав Ґеральту вище коліна, а ґному — до пояса. Наближаючись до дольмена, на який вказав Перціфаль, спритно розділилися, відрізуючи гулю можливі шляхи втечі. Але стратегія виявилася даремною. Ґеральт знав, що так буде, — його відьмацький медальйон навіть не тьохнув, нічого не сигналізував.
— Нікого тут немає, — ствердив цей факт Золтан, розглядаючись. — Ані живої душі. То був привид, Перціфалю. Фальшива тривога. Нагнав ти на нас даремно страху, тому годен ти копняка під сраку.
— Бачив я! — заперечив гном. — Бачив, як між камінням він перескакував! Худий був, чорний, наче збірник податків…
— Мовчи, гноме дурнуватий, бо я тебе…
— Що воно за дивний запах? — запитв раптом Ґеральт. — Не відчуваєте?
— А й справді, — ґном принюхався, наче гінчак. — Дивно смердить.
— Трави, — Перціфаль потягнув своїм вразливим, довгим на два дюйми носом. — Полин, базилік, шавлія, аніс… Цинамон? Що за дідько?
— Чим смердять гулі, Ґеральте?
— Трупами, — відьмак роззирнувся швидко, шукаючи слідів серед трав, потім кількома швидкими кроками повернувся до нахиленого дольмену й легенько постукав плазом меча об камінь. — Вилазь, — сказав крізь стиснуті зуби. — Знаю, що ти там є. Швидко, або ж пхну у діру залізом.
Із вправно замаскованої ями під камінням почулося тихе шарудіння.
— Вилазь, — повторив Ґеральт. — Нічого ми тобі не зробимо.
— Волос з голови не спаде, — солодко запевнив Золтан, підіймаючи над дірою сігіль і грізно обертаючи очима. — Сміло виходь!
Ґеральт похитав головою і рішучим жестом наказав йому відступити.
У дірі під дольменом зашаруділо знову, й гостро повіяло трав’яно-пряним запахом. За мить вони побачили сивувату голову, а потім обличчя, оздоблене шляхетно горбатим носом, що, принаймні, належав не гулю, а худорлявому чоловікові середнього віку. Перціфаль не помилявся. Чоловік і справді трохи нагадував збирача податків.
— Можу вийти без страху? — запитав, піднімаючи на Ґеральта чорні очі під шпакуватими бровами.
— Можеш.
Чоловік виліз з діри, обтрусив чорні шати, перев’язані в поясі чимось схожим на фартух, поправив полотняну торбу, викликавши чергову хвилю трав’яних запахів.
— Пропоную панству сховати зброю, — заявив він спокійним голосом, провівши очима по подорожніх, які його оточили. — Вона не буде вам потрібна. Я, як бачите, жодної зброї не ношу. Ніколи не ношу. Не маю також при собі нічого, що можна було б назвати достойним трофеєм. Звуся я Еміель Регіс. Походжу з Діллінжену. Я цирульник.
— І справді, — легенько скривився Золтан Хівай. — Цирульник, алхімік чи травник. Без образ, мосьпане, але здорово віддає від вас аптекою.