— Запитай його, — стенув плечима Ґеральт. — Запрошення до його садиби ти прийняв з місця, без церемоній, а зараз раптом став підозріливим, ніби стара панна, коли її закидують компліментами.
— Гммм… — заклопотався Золтан. — Трохи рації ти маєш. Але я охоче кинув би оком, що то він має у цій мазанці. Просто так, для упевненості…
— То увійди туди за ним й удай, що ти хочеш позичити виделку.
— Чому виделку?
— А чому ні?
Ґном глянув на нього уважно, але нарешті рішився, рішучим кроком наблизився до хатки, ґречно постукав у одвірок й увійшов. Не виходив кілька битих хвилин, а тоді раптом з’явився у дверях.
— Ґеральте, Перціфалю, Лютику, давайте. Побачите дещо цікаве. Ну, сміливіше, без церемоній, пан Регіс нас запрошує.
Усередині хати було темно, нутро її наповнював теплий, приголомшливий, дратуючий ніздрі запах, що йшов головним чином від трав і коріння, якими були обвішані усі стіни. За всі меблі слугував тапчан, також засланий зіллями, а також кривий стіл, заставлений незліченною кількістю скляних, глиняних і порцелянових пляшечок. Скупе світло, що дозволяло бачити усе це, забезпечувало вугілля у вогнищі дивної пузатої невеличкої печі, що нагадувала черевату клепсидру. Піч оточувало павуче мереживо блискотливих трубок різного діаметру, викручених у спіралі та дуги. Під однією з тих трубок стояло дерев’яне цеберко, у яке щось капало.
Побачивши піч, Перціфаль Шуттенбах вибалушив очі, роззявив рота, зітхнув, а тоді підскочив.
— Хо-хо-хо! — закричав із захватом, який неможливо було приховати. — Що я бачу? Це ж найспражнісінький атанор, суміщений із алембиком! Забезпечений ректифікаційною колоною і мідяним охолоджувачем! Чудова робота! Ви самі то сконструювали, пане цирульнику?
— Авжеж, — скромно признався Еміель Регіс. — Я займаюся виготовленням еліксирів, тож мушу дистилювати, витягати п’яту есенцію, а ще…
Він урвав себе, побачивши, як Золтан Хівай ловить краплю, що крапає з трубки, і облизує пальця. Ґном зітхнув, на його рум’яному обличчі вималювалася невимовне блаженство.
Любисток не витримався, також спробував. І стиха застогнав.
— П’ята есенція, — визнав, плямкаючи. — І хіба шоста, якщо не сьома.
— Ну так… — цирульник легенько посміхнувся. — Я казав, що дистилят…
— Самогон, — виправив його без натиску Золтан. — Та ще й який. Спробуй, Перціфалю.
— Але я не розуміюся на органічній хімії, — неуважно відповів гном, на колінах оглядаючи подробиці монтажу алхімічної печі. — Сумніваюся, аби я впізнав складники…
— Дистилят — з альрауни, — розвіяв сумніви Регіс. — Збагачений белладоною. І ферментованою крохмальною масою.
— Чи то — затиркою?
— Можливо й так то назвати.
— А якийсь кубок отримати можна?
— Золтане, Любистку! — Ґеральт склав руки на грудях. — Чи ви оглухли? То мандрагора. Залиште той казанок у спокої.
— Але ж, дорогий пане Ґеральте, — алхімік вигріб невеличку мензурку з-поміж запилених реторт і бутлів, ретельно витер її ганчіркою. — Немає чого лякатися. Мандрагора — рослина відповідним чином сезонована, а пропорції старанно дібрано й ретельно відміряно. На лівр маси крохмалю даю тільки п’ять унцій альрауни, а белладони — лише півдрахми…
— Не про те йшлося, — Золтан глянув на відьмака, зльоту зрозумів, посерйознішав, обережно відступив від печі. — Не про те говоримо, пане Регісе, скільки драхмів ви вкидаєте, а про те, скільки драхма альрауни коштує. Занадто дорогий той напій для нас.
— Мандрагора, — прошепотів із подивом Любисток, вказуючи на купку коренеплодів із шелестким листям, що громадилися у кутку, — нагадували вони малі цукрові бурячки. — Ото мандрагора? Справжнісінька мандрагора?
— Жіночий різновид, — кивнув алхімік. — Росте у чималих скупченнях саме на цвинтарях, на якому довелося нам познайомитися. Саме тому я й проводжу тут літо.
Відьмак красномовно глянув на Золтана. Ґном моргнув. Регіс усміхнувся кутиком рота.
— Прошу, прошу, панове, якщо маєте охоту, то сердечно запрошую вас на дегустацію. Я ціную ваш такт, але в теперішній ситуації я маю мало шансів довезти еліксир до охопленого війною Діллінжена. Усе це мало б змарнуватися, у зв’язку із чим — давайте не будемо про ціни. Вибачаюся, але посуд для пиття маю лише один.
— Вистачить, — пробурмотів Золтан, беручи мензурку й обережно начерпуючи з цеберка. — Ваше здоров’я, пане Регісе. Ууууух…