— Пропусти свою чергу, Любистку, — холодно сказав відьмак. — Занадто швидко на тебе діють алкалоїди, що містяться у цьому самогоні. Розпатякався ти.
— Попустився б ти, Ґеральте, — скривився Золтан, — із тими своїми секретами. Любисток нам небагато нового сказав. Нічого із тим не вдієш, що ти ходяча легенда. Історії про твої пригоди навіть у вертепах грають. У тому числі й історію про тебе й про чародійку на ім’я Гвиневра.
— Йеннефер, — поправив тихенько Регіс. — Я бачив такий спектакль. Історія про полювання на джина, наскільки пам’ятаю.
— Я був під час того полювання, — похвастався Любисток. — Сміху було, скажу вам…
— Розкажи усім, — Ґеральт устав. — Запиваючи й добряче усе прикрашуючи. А я піду пройдуся.
— Гей же, — обурився ґном. — Нема чого ображатися…
— Ти мене не зрозумів, Золтане. Піду спорожню січовий міхур. Таке навіть із ходячими легендами трапляється.
Ніч була холодною, як сто дияволів. Коні тупали й форкали, пара виривалася з їхніх ніздрів. Залита місячним сяйвом хатинка цирульника виглядала воістину казково. Така собі хатка лісової феї. Відьмак зав’язав штани.
Мільва, яка вийшла одразу після нього, нерішуче кахикнула. Довга тінь її зрівнялася із його тінню.
— Чом ти зволікаєш? — запитала. — Справді на них розізлився?
— Ні, — заперечив він.
— Якого ж тоді біса стоїш ти тут сам-один, під місяцем?
— Підраховую.
— Га?
— Від того, як вирушили ми з Брокілону, минуло дванадцять днів, під час яких я пройшов десь миль із шістдесят. Цірі, як твердить плітка, перебуває у Нільфгарді, у столиці Імперії, місці, від якого відділяє мене, за обережним підрахунком, щось близько двох з половиною тисяч миль. З простого розрахунку випливає, що у такому темпі я доберуся туди за рік і чотири місяці. Що ти скажеш?
— Нічого, — Мільва стенула плечима, знову кахикнула. — Я нє вмію рахувати так добре, як ти. А читати й писати нє вмію взагалі. Я дурна, проста діваха з села. Ніяка я для тебе нє компанія. Ані товариш для балаканини.
— Не говори так.
— Але ж то правда, — вона раптом відвернулася. — Нашо ти мені оті милі й дні вирахував? Аби я тобі шо порадила? Додала наснаги? Відігнала твій страх, приглушила жаль, шо рве тебе гірше, аніж біль у зламаній кістці? Нє вмію! Тобі кого іншого тре’. Тої, про яку Любисток плескає. Мудру, вчену. Кохану.
— Любисток — базіка.
— Авжеж. Але часом діло базікає. Повертаймося, хочу я ще напитися.
— Мільво?
— Чого?
— Ти ніколи не говорила, навіщо ти вирішила поїхати зі мною.
— А ти ніколи нє запитував.
— Питаю зараз.
— Зараз уже пізно. Зараз я вже й сама нє знаю.
— Ну, ось і ви, нарешті, — зрадів їхньому приходу Золтан, вже явно зміненим голосом. — А ми оце тут, уявіть собі, вирішили, що Регіс рушить із нами у подальший шлях.
— Правда? — відьмак глянув на цирульника уважно. — І звідки це раптове рішення?
— Пан Золтан, — не опустив очі Реґіс, — дав мені зрозуміти, що околиці мої огорнула війна, значно серйозніша, ніж це випливало із розповідей біженців. Повертатися туди було б дурнею, та й лишатися у цій пустці не здається мудрим. Самітній шлях — також.
— А ми, хоч і зовсім тобі незнайомі, схожі на тих, із ким шлях — безпечний. Вистачило тобі одного погляду?
— Двох, — відповів із легенькою посмішкою цирульник. — Один на жінок, якими ви опікуєтеся. Другий — на їхніх дітей.
Золтан гучно відригнув, зашкріб мензуркою об дно цеберка.
— Зовнішність оманлива, — пожартував. — Може, ми маємо намір продати тих баб у неволю? Перціфалю, зроби щось із цим апаратом. Відкрути трохи затвор чи щось. Хочемо напитися, а тече, наче кров з носу.
— Охолоджувач не впорається. Продукт буде теплим.
— Не зашкодить. Ніч холодна.
Теплий самогон різко стимулював бесіду. Любисток, Золтан і Перціфаль зарум’янилися, голоси їхні змінилися ще більше — у випадку поета й гнома можна було вже говорити про легке белькотіння. Зголоднівши, товариство жувало холодну конину й гризло знайдені у хаті корені хрону, роняючи сльози, бо хрін був настільки ж міцним, як і самогон. Але додавав вогню дискусії.
Регіс раптом проявив здивування, коли виявилося, що фінальною метою подорожі не є анклав масиву Магакам, одвічна й безпечна резиденція ґномів. Золтан, який став іще говіркіший, аніж Любисток, заявив, що до Магакаму він не повернеться ні за яких умов, і дав волю своєму незадоволенню стосовно пануючих там порядків, особливо політики й абсолютної влади старости Магакаму й усіх ґномських кланів, Брувера Гоґа.