— Майбутнє, майбутнє… — гном випив мензурку, вишмаркався і глянув на товариша вже трохи затуманеним оком. — Не кажемо «гоп», Золтане. Бо нас ще можуть схопити, і тоді наше майбутнє — то мотузка… Або Дракенборг.
— Рота стули! — гарикнув ґном, дивлячись на нього грізно. — Розбалакався!
— Скополамін, — тихо буркнув Регіс.
Гном теревенив небилиці. Мільва сиділа похмура. Золтан, забувши, що раз він це уже робив, розповідав усім про Гоґа, старого гриба, старосту Магакама. Ґеральт, забувши, що вже раз те вислухав, — слухав. Регіс слухав також і навіть додавав коментарі, аж ніяк не збентежений тим, що залишається єдиним тверезим у міцно вже піддатому товаристві. Любисток бренькав на лютні й співав:
— Ідіот, — прокоментувала Мільва.
Любисток не переймався.
— Кубок… — белькотів Перціфаль Шуттенбах. — Келих, значить… З одного шматка молочного опалу вирізаний… От такий великий. Знайшов я його на вершині гори Монсальват. Край мав усіяний ясписами, а ніжка була із золота. Справжнє диво…
— Горілки йому більше не давайте, — сказав Золтан Хівай.
— Стривай, стривай, — зацікавився Любисток, також трохи заплітаючись. — І що сталося із тим легендарним келихом?
— Виміняв я його на мула. Треба мені було мула, аби перевезти вантаж… Корунди й кристалічне вугілля. Мав я того… Е-е-е… Цілу купу… Ииип… Вантаж, значить, важкий, без мула — нікуди… На холеру був мені той кубок?
— Корунди? Вугілля?
— Ну, по вашому — рубіни й діаманти. Дуже… ииип… придатні.
— Я думаю.
— Для свердел і напилків. Для підшипників. Мав я того цілу купу…
— Чув, Ґеральте? — Золтан махнув рукою і, хоча сидів, мало не перекинувся від того махання. — Малий, тож швидко нажлуктився. Купа діамантів йому сниться., Стережися, Перціфалю, щоби сон той тобі не справдився! У половині. Тій, що без діамантів!
— Сни, сни, — забелькотів знову Любисток. — А ти, Ґеральте? Знову бачив сни про Цірі? Бо треба тобі, Регісе, знати, що Ґеральт має пророчі сни! Цірі — то Дитя Несподіванка, Ґеральт із нею пов’язаний узами призначення, тому бачить її у снах. Треба також тобі знати, що ми до Нільфгарду їдемо, аби відібрати нашу Цірі у імператора Емгира, який її вкрав. Але не дочекається, сучий син, бо ми її відіб’ємо — він і озирнутися не встигне! Сказав би я вам більше, хлопці, але то таємниця. Страшна, глибока і похмура таємниця… Ніхто не може про те довідатися, розумієте? Ніхто!
— Я нічого не чув, — запевнив Золтан, нахабно дивлячись на відьмака. — Хіба мені вуховертка у вухо заповзла.
— Такі вуховертки, — сказав Регіс, удаючи, що длубається у вусі, — то суща біда.
— До Нільфгарду ми їдемо… — Любисток сперся на ґнома, щоб утримати рівновагу, що виявилося помилкою. — Це, як вже казав, таємниця. Мета секретна!
— І насправді добряче прихована, — кивнув цирульник, кинувши оком на блідого зі злості Ґеральта. — Аналізуючи напрямок вашого руху, навіть найбільш недовірлива особа не здогадається про кінцеву мету.
— Мільво, що з тобою?
— Не лізь до мене, п’яний дурбецелу.
— Хе! Вона плаче! Гей, дивіться…
— Іди до дідька, кажу! — лучниця витерла сльози. — Бо дам тобі межі очі, віршомаз ти йоханий… Давай склянку, Золтане!
— Десь поділася… — пробелькотів ґном. — О, осьо. Дякую, цирульнику… А де, най його диявол, Шуттенбах?
— Вийшов. Якийсь час тому. Любистку, нагадую, ти обіцяв розповісти мені історію про Дитя Несподіванку.
— Зараз. Зараз, Регісе. Тільки ковтну… І все тобі розповім… Про Цірі, про відьмака… З деталями..
— На погибель сучим дітям!
— Та тихіше ти, ґноме! Дітей перед куренем побудиш!
— Не злися, лучнице. Тримай, випий.
— Еееех… — Любисток провів по куреню трохи затуманеним поглядом. — Ото якби мене побачила зараз графиня де Леттенгоф…
— Хто?
— Не важливо. Холера, цей самогон і справді розв’язує язика… Ґеральте, налити тобі ще? Ґеральте!