Забуття. Забуття.
Я Фалька. Я завжди була Фалькою! Танцюй, Іскро! Плескай, Містле! Скрипки й сопілки закінчують мелодію різким, високим акордом, Іскра й Цірі пунктують кінець танцю одночасним стукотом підборів, а лікті їхні не втрачають при цьому контакту. Обидві вони дихають важко, обидві мокрі, раптом линуть одна до одної, обіймаються, навзаєм дарять одна одній піт, жар і щастя. Сарай вибухає гучними криками, лясканням десятків долонь.
— Фалько, ти дияволиця, — дихає Іскра. — Коли нам набридне розбій, підемо у світ заробляти як танцюристки…
Цірі також важко дихає. Вона не в змозі сказати ані слова. Лише сміється спазматично. По щокам її стікає сльоза.
У натовпі раптом крик, замішання. Кейлі різко штовхає високого селянина, селянин штовхає Кейлі, обидва вони сходяться груди у груди, мигтять кулаки. Реф підскакує, у світлі факела блискає кинджал.
— Ні! Стояти! — кричить пронизливо Іскра. — Жодної крові!
— Це ніч танцю! — ельфійка бере Цірі за руку, обидві вони злітають зі столу на підлогу. — Музики, грайте! Хто хоче показати, як уміє скакати, — прошу з нами! Ну, хто відважний?
Басетлі монотонно гудять, у гудіння те вдирається протяглий стогін дудок, над ними високий, дикий спів гусел. Селяни сміються, штурхаються навзаєм, перемагають вагання. Один, плечистий і світловолосий, підхоплює Іскру. Другий, молодший і худіший, невпевнено кланяється Цірі. Цірі гордовито підводить голову, але відразу після того посміхається, дозволяючи. Хлопець стискає долоні в неї на талії, Цірі кладе свої на його плечі. Дотик прошиває її, наче вогняна стріла, виповнює пульсуючим бажанням.
— Уперед, музики!
Сарай трясеться від криків, вібрує ритмом і мелодією.
Цірі танцює.
Вампір, або упир, є людина померла, Хаосом оживлена. Перше життя втративши, в. другим о нічній порі життям насолоджується. Виходить з гробу при світлі місяця і лише по слідах його проміння ходити може; нападає на дівчат, які сплять, або ж на молодих парубків, у яких, не розбудивши, кров солодку ссе.
Селюки часник у чималій кількості з’їли, а для більшої упевненості часникові намиста собі на шиї повісили. Дехто, особливо жінки, цілі голівки часнику позатикали собі, де тільки змогли. Ціле село часником смерділо жахливо, і думали тоді хлопи, що у безпеці вони й що нічого їм упир зробити не зуміє. І чималим було їхнє здивування, коли упир, опівночі налетівши, аніскільки не злякався, а тільки сміятися став, зубами від утіхи скрегочучи й насміхаючись. «Добре це, — кричав, — що ви вже й приправилися, зараз жерти я вас стану, а приправлене м’ясо більше мені до смаку. Посоліться ще та поперчіться, та про гірчицю не забудьте».
Розділ 4
Птахи, як завжди, випередили схід сонця, наповнивши сіру імлисту тишу світанку вибухом цвірінькання. Як завжди, першими готовими у дорогу були мовчазні жінки з Кернів і їхні діти. Настільки ж швидким й енергійним виявився цирульник Еміель Регіс, приєднавшись із подорожньою коцюбою та шкіряною торбою на плечі. Решта компанії, яка вночі розправлялася із дистилятом, не була такою бадьорою. Уранішній холод розбудив і привів пияків до тями, але не зумів цілковито зняти результати дії мандрагорового самогону. Ґеральт очуняв у кутку мазанки із головою на подолі в Мільви. Золтан і Любисток, обійнявшись, лежали на купі альраунового коріння та хропіли так, що аж хиталися в’язанки зілля, що висіли на стінах. Перціфаль знайшовся за халупою, згорнутий у клубок у кущі черемхи, накритий солом’яним віхтям, що служило Регісу для витирання чобіт. Уся п’ятірка явно, хоча й по-різному, виказувала симптоми втоми й інтенсивно вгамовувала спрагу біля джерельця.
Утім, коли розвіявся туман і червона куля сонця загорілася у кронах сосен і ялинок Фен Карну, компанія уже була у дорозі, жваво маршируючи між курганами. Вів Регіс, за ним крокували Перціфаль і Любисток, підбадьорюючи себе у два голоси баладою про трьох сестер і залізного вовка. За ними тупотів Золтан Хівай, тягнучи на вуздечці червоно-брунатного жеребчика. Ґном знайшов у халупі цирульника вузлувату палицю з ясеневого дерева, а тепер він валив нею в усі менгіри, коло яких проходив, і зичив давно померлим ельфам вічного відпочинку, а Фельдмаршал Дуда, що сидів у нього на плечі, шорошив пір’я і час від часу скреготів: неохоче невиразно і якось непереконливо.