— Візьміть мого вороного.
— Узяли ми Пегаса й червоно-брунтаного. Вони лагідніші. Вставай, час у дорогу.
Компанія, що зросла чисельно, нагадувала тепер погребальну процесію й із погребальною швидкістю волочилася.
— Що скажеш про того їхнього вампіра? — нарешті заговорив Золтан Хівай. — Віриш у ту історію?
— Я не бачив убитих. Нічого не можу сказати.
— Це явна липа, — упевнено заявив Любисток. — Кметі говорили, що вбиті були розшарпані. Вампір не розшарпує. Він вгризається в артерію і випиває кров, залишаючи два виразні сліди іклів. А жертва часто виживає. Читав я про те у книжці спеціаліста. Були там також гравюри, що представляли сліди укусів вампіра на лебединих шиях дівиць. Підтвердь, Ґеральте.
— Що я маю підтвердити? Тих гравюр я не бачив. На дівицях я також мало розуміюся.
— Не шуткуй. Сліди вампірських укусів ти мусив бачити не раз і не два. Ти колись стикався із випадком, аби вампір розшарпав жертву на шматки?
— Ні. Такого не буває.
— У випадку вищих вампірів — ніколи, — м’яко відізвався Еміель Регіс. — Із того, що мені відомо, у такий страшний спосіб не калічать також альп, катакан, муля, брукса або носферату. Досить брутально із рештками жертв обходяться, натомість, фледер й екімма.
— Браво! — Ґеральт глянув на нього зі справжнім подивом. — Ти не оминув ані одного різновиду вампірів. І не назвав жодного з міфічних, що існують лише у байках. Насправді, приголомшливе знання. Тож ти також не можеш не знати, що фледерів й екімм не зустрічається у нашому кліматі.
— Тоді як воно? — пхикнув Золтан, крутячи своєю ясеневою палицею. — Тоді хто у нашому кліматі роздер оту бабу й хлопця? Самі себе розшарпали у нападі відчаю?
— Список створінь, яким можна приписати той вчинок, досить довгий. Відкриває його зграя здичавілих собак, лиха досить звичайного у військові часи. Не уявляєте собі, на що такі собаки здатні. Половина жертв, яких приписують хаотичним потворам, насправді на рахунку зграй здичавілих дворових рябків.
— Тож ти виключаєш потвор?
— Анітрохи. Могла то бути стрига, гарпія, гравейр, гуль…
— Не вампір?
— Найшвидше ні.
— Селюки згадували якогось жреця, — нагадав Перціфаль Шуттенбах. — Чи жреці розуміються на вампірах?
— Деякі розуміються на багатьох речах, причому досить добре, а їхні думки є сенс вислуховувати. На жаль, це стосується не всіх.
— Й особливо не тих, хто валандається по лісах із втікачами, — фиркнув ґном. — То напевне якийсь пустельник, темний відлюдник з гущавини. Направив хлопську експедицію на твій цвинтар, Регісе. Збираючи мандрагору при повному місяці, ти ніколи не помічав там жодного вампіра? Навіть маленького? Масенького?
— Ні, ніколи, — легенько посміхнувся цирульник. — Але то не дивно. Вампір, як ви нещодавно чули, літає у темряві на крилах нетопира, без шуму й гаму. Легко його не помітити.
— І легко помітити там, де його немає і ніколи не було, — підтвердив Ґеральт. — Коли я був молодшим, то кілька разів гаяв я час та енергію на гонитву за марою та забобоном, яких бачило й мальовничо описало ціле село, із солтисом на чолі. Колись два місяці я мешкав у замку, у який начебто навідувався вампір. Вампіра не було. Але годували там непогано.
— Без сумніву, у тебе бували й випадки, коли чутки про вампірів виявлялися обґрунтованими, — сказав Регіс, не дивлячись на відьмака. — Тоді, здається мені, час й енергія не пішли намарне. Потвора тоді гинула від твого меча?
— Бувало й таке.
— Так чи інакше, — сказав Золтан, — хлопам пощастило. Думаю почекати у тому їхньому таборі Манро Брюї і хлопців, та й вам відпочинок не зашкодить. Що б не вбило бабу й хлопця, марна його доля, якщо в обозі буде відьмак.
— Якщо ми вже про те, — стиснув губи Ґеральт, — то дуже прошу, аби ви не розповідали, хто я такий і як мене звуть. У першу чергу це прохання стосується тебе, Любистку.
— Як забажаєш, — кивнув ґном. — Ти мусиш мати причини. Добре, що ти нас вчасно попередив, бо табір уже видко.
— І чутко, — підтвердила Мільва, перериваючи довгу мовчанку. — Галасують, аж страх.
— Те, що до нас доноситься, — скорчив мудру міну Любисток, — це звичайна симфонія табору втікачів. Як завжди, розписана на сотні людських горлянок, а до того ж не менше корів, овець і гусей. Сольні партії сварок у виконанні баб, крики дітей, співаючого півня а також, якщо я не помиляюся, віслюка, якому засадили будяк під хвіст. Назва симфонії: «Людське зібрання б’ється за виживання».
— Симфонія, — зауважив Регіс, рухаючи ніздрями свого шляхетного носа, — як завжди акустично-ольфакторна. Від зібрання, що б’ється за виживання, відгонить розкішним смородом вареної капусти, їдла, без якого вижити, схоже, неможливо. Характерний акцент запаху створюють також ефекти фізіологічних потреб, які вирішуються де доведеться, найчастіше на околицях табору. Я ніколи не міг зрозуміти, чому битва за виживання споріднена із небажанням копати відхожі місця.