— Та хай вас пес порве із тою вашою мудрою балаканиною, — занервувала Мільва. — Півсотні складнющих слів, коли вистачило б трьох: смердить гівном і капустою!
— Гівно й капуста завжди у парі йдуть, — сказав сентенційно Перціфаль Шуттенбах. — Одне приводить у рух інше. Perpetuum mobile[13].
Щойно вони увійшли до смердючого та гомінкого табору, між вогнища, вози та курені, то відразу стали об’єктом зацікавленості усіх біженців, які тут зібралися, — а їх було добрих дві сотні, а може навіть і більше. Той інтерес окупився швидко й неймовірним чином — раптом хтось крикнув, раптом хтось завив, раптом хтось комусь кинувся на шию, хтось почав дико сміятися, а хтось настільки ж дико хлипати. Настало чимале замішання. У какофонії чоловічих, жіночих і дитячих криків непросто було спочатку зрозуміти, про що йдеться, але врешті справа прояснилася. Двоє з жінок із Кернів, які з ними подорожували, знайшли в таборі чоловіка й брата, про яких думали, що ті мертві або зникли безвісти у військовій завірюсі. Радощам і сльозам не було кінця.
— Щось настільки банальне й драматичне, — упевнено сказав Любисток, — може статися виключно у справжньому життя. Якби я намагався б у такий спосіб закінчити якусь із моїх балад, мене б безжально висміяли.
— Вірно, — підтвердив Золтан. — Але ж якось радує така банальність. Легше серцю, як комусь доля подарує, замість того аби відібрати. Ну, баб можемо мати з голови. Вів я їх, вів — і довів. Ходімо, нема чого тут стояти.
Відьмак хвильку мав бажання запропонувати трохи затримати відхід, бо ж розраховував, що якась із жіночок визнає за необхідне й захоче хоча б словом виразити ґному вдячність і подяку. Однак відмовився, бо ніщо на те не вказувало. Щасливі із зустрічі жінки абсолютно перестали звертати на них увагу.
— Чого чекаєш? — Золтан глянув на нього із розумінням. — Чекаєш, поки тебе у подяці своїй квітами обсиплють? Медком намастять? Ідемо, нічого тут стояти.
— Ти, безумовно, правий.
Далеко вони не пішли. Стримав їх писклявий голосок. Наздогнала їх веснянкувата дівчинка із кісками. Тяжко дихала, а у руці тримала букетик польових квітів.
— Дякую вам, — запищала, — що опікувалися ви мною, і братиком, і мамою. Що були до нас добрим і взагалі. Я для вас квіточок нарвала.
— Дякуємо, — сказав Золтан Хівай.
— Ви добрий, — додала дівчинка, встромляючи до рота кінчик кіски. — Я аж ніяк у те, що тітка казала, не вірила. Ви аж ніяк не є мерзотними підземними карликами. А ти не сивий підмінник родом із пекла, а ти, дядько Любистку, аж ніяк не верескливий індик. Неправду тітка говорила. А ти, тьотю Маріє, ніяка не мандрьоха із луком, а просто тьотя Марія, і я тебе люблю. Для тебе нарвала найкрасивіші квіти.
— Дякую, — сказала Мільва — й голос її був трохи змінений.
— Ми всі дякуємо, — повторив Золтан. — Гей, Перціфалю, мерзотний підземний карлику, дай же дитинці на прощання якогось гостинця. Щось на пам’ять. Не маєш у якійсь кишенці якогось непотрібного камінчика?
— Маю. Тримай, панянечко. То є алюмосилікат берилію, який популярно зветься…
— Смарагдом, — закінчив ґном. — Не мути дитинці у голові, все рівно вона не запам’ятає.
— Але ж красивий! Зелененький! Дякую дуже-дуже!
— Бався на здоров’ячко.
— І не загуби, — буркнув Любисток. — Бо камінчик той коштує стільки, скільки невеличкий фольварк.
— Та чого там, — Золтан заткнув на ковпак отримані від дівчинки волошки. — Камінь як камінь, про що там говорити. Бувай здорова, дівулю. А ми — ходімо, сядемо десь біля броду, почекаємо Брюї, Йазона Варду й інших. У будь-яку мить повинні підійти. Дивно, що їх так довго не видно. Забув я, зараза, карти у них відібрати. Готовий закластися, що сидять вони десь і ріжуться у гвинт!
— Коней треба нагодувати, — сказала Мільва. — І напоїти. Ходімо до річки.
— Може, трапиться для нас яка тепла страва, — додав Любисток. — Перціфалю, роззирнися по табору й застосуй свого носа. Поїмо там, де готують найсмачніше.
На невелике їхнє здивування, доступ до ріки було загороджено й стережено, хлопи, які пильнували водопій, зажадали по грошу з коня. Мільва й Золтан добряче розлютилися, але Ґеральт, не бажаючи скандалу й пов’язаного із ним розголосу, заспокоїв їх, а Любисток виклав монети, що їх вигріб із дна кишені.