Ґіселер підняв лучину вище. Інші також наблизилися. Містле накрила хутром голі плечі Цірі.
— Послухай, Містле, — серйозно сказав отаман Щурів. — Я ніколи не втручався у те, що ви обидві робите на одній постелі. Ніколи прикрого чи насмішкуватого слова не сказав. Завжди намагаюся дивитися в іншому напрямку й не зауважувати. То ваша справа й ваші уподобання — і нічого іншого настільки довго, аж поки робите ви те тихенько й подалі від нас. Але цього разу — воно якось занадто.
— Не дурій, — вибухнула Містле. — Чи ти собі уявив, що це… Дівчина крізь сон кричала! То був кошмар!
— Не кричи. Фалько?
Цірі кивнула.
— Такий страшний був той сон? Що тобі снилося?
— Облиш її у спокої!
— Заткнися, Містле. Фалько?
— Когось, кого я колись знала, — видавила Цірі, — стоптали коні. Копита… Я відчувала, як мене давлять… Відчувала його біль… Голова й коліно… Все ще болить у мене… Вибачте. Я вас розбудила.
— Не вибачайся, — Ґіселер глянув на стиснуті уста Містле. — То ми повинні перед вами вибачитися. А сон? Що ж, кожному щось може наснитися. Кожному.
Цірі прикрила очі. Не була впевненою, чи має Ґіселер рацію.
Привів його до тями копняк.
Лежав він головою, спершись на колесо перекинутого воза, поряд корчився Любисток. Копняка Ґеральту відвісив кнехт у підкольчужнику й круглому шоломі. Поряд стояв ще й другий. Обидва тримали за вуздечки коней, біля сідел яких висіли щити й арбалети.
— Млинарі чи що за дідько?
Другий кнехт стенув плечима. Ґеральт побачив, що Любисток не відводить погляду від їхніх щитів. Сам він також давно зауважив, що на щитах були лілеї. Герб королівства Темерія. Такі само знаки мали й інші кінні стрільці, від яких було темно навколо. Більшість була зайнята тим, що ловила коней і обдирала мерців. У більшості — тих, що мали чорні нільфгардські плащі.
Табір і далі нагадував звуглену руїну після штурму, але вже з’явилися хлопи, які вціліли й не втекли занадто далеко. Кінні стрільці з темерійськими лілеями зганяли їх до купи, покрикуючи.
Мільви, Золтана, Перціфаля і Регіса ніде не було видно.
Поряд сидів герой недавнього процесу над відьмою, чорний котяра, що спокійно дивився на Ґеральта зеленими очима. Відьмак трохи здивувався: зазвичай коти не зносили його. Над тим, щоб задуматися над незвичним явищем часу він не мав, бо один із кнехтів штурхнув його держаком дротика.
— Устати, обидвом! Гей, той сивий має меч!
— Кинь зброю! — крикнув другий, звертаючи увагу інших. — Кидай на землю, бо глевією проткну!
Ґеральт послухався. У голові йому гуділо.
— Що ви за одні?
— Подорожні, — сказав Любисток.
— Авжеж, — пирхнув жовнір. — Додому подорожуєте? Утікши з-під герба й скинувши кольори? Багацько у цьому таборі таких подорожніх, що Нільфгарду перелякалися, що військовий хлібчик їм не смакував! Дехто — старий наш знайомий. З хоругви нашої!
— Тих подорожніх зара’ інша подорож чекає, — зареготав другий. — Коротка! Догори, на сук!
— Ми не дезертири! — крикнув поет.
— З’ясуємо, хто ви за одні. Офіцерам розповісте.
З-за кільця кінних стрільців з’явився загін легкої кавалерії, який вели кілька важкоозброєних із пишними плюмажами на шоломах.
Любисток придивився до рицарів, обтрусився від борошна й причепурився, після чого поплював у долоню і причесав скуйовджене волосся.
— Ти, Ґеральте, мовчи, — попередив. — Я стану домовлятися. То темерійське рицарство. Розбили нільфгардців. Нічого вони нам не зроблять. Уже я знаю, як із пасованими розмовляти. Треба показати їм, що не з посполитими, а що із рівними собі вони справу мають.
— Любистку, змилуйся…
— Не турбуйся, усе буде добре. Я зуби з’їв на розмовах із рицарством і шляхтою, половина Темерії мене знає. Гей, з дороги, пахолку, відступися! Я слово маю до панів ваших!
Кнехти подивилися, вагаючись, але підняли наставлені списи, розступилися. Любисток і Ґеральт рушили у бік рицарів. Поет крокував гордовито і з великопанською міною, що мало пасувала до обтріпаного й замурзаного у муці кабата.
— Стояти! — гарикнув на нього один з латників. — Ані кроку! Що ви за одні?
— А кому це я маю відповідати? — Любисток став руки в боки. — І навіщо? Ким то є уроджені панове, аби невинних подорожніх зупиняти?