— Не тобі питати, голодупий! Тобі — відповідати!
Трубадур схилив голову, подивився на герби на щитах і туніках рицарів.
— Три серця червоних на полі золотому, — сказав. — З того випливає, що ви — Обри. Наверху щита титло із трьома зубцями, отож мусите ви бути первородним сином Ансельма Обри. Батька вашого я добре знаю, пане рицарю. А ви, пане крикливий, що там на срібному щиті носите? Між лапами грифа стовп чорний? Герб роду Папеброків, якщо не помиляюся, а помиляюся я у таких справах рідко. Стовп, як кажуть, віддзеркалює властиву членам цього роду тямущість.
— Перестань, до лиха, — застогнав Ґеральт.
— Я славетний поет Любисток! — надувся бард, не звертаючи на нього уваги. — Ви ж напевне чули про такого? Тоді ведіть нас до свого командира, до сеньйора, бо я звик із рівними собі розмовляти!
Латники не відреагували, але вираз їхніх облич ставав усе несимпатичнішим, а залізні рукавиці все сильніше стискалися на оздоблених вуздечках. Любисток, схоже, того не помічав.
— Ну, що воно із вами? — запитав презирливо. — Чого ви так витріщаєтеся, рицарю? Так, до вас говорю, пане чорний стовпе! Чому так кривитися? Хтось сказав вам, що коли мружите ви очі й висуваєте уперед нижню щелепу, то виглядаєте по-чоловічому, мужньо, достойно й грізно? Той хтось вам збрехав. Виглядаєте ви кимось, хто із тиждень не мав щастя добряче висратися!
— Узяти їх! — крикнув до кнехтів первородний син Ансельма Обри, носій щита із трьома серцями.
Стовп чорний з роду Папеброків дзигнув жеребчика острогами.
— Беріть їх! У пута гультяїв!
Ішли вони за кіньми, тягнули їх на мотузках, що поєднували зв’язані зап’ястки із луками сідел. Ішли вони, а інколи бігли, бо вершники не жаліли ані коней, ані бранців. Любисток двічі падав і кілька секунд волочився на череві, кричучи так, що аж страх брав. Його ставили на ноги, немилостиво підганяючи держаком списа. Й гнали далі. Курява засліплювала очі й витискала сльози, давила й свербіла у носі. Спрага палила горло.
Утішало лише одне: дорога, якою їх гнали, вела на південь. Ґеральт нарешті подорожував у потрібному напрямку, причому досить швидко. Однак він не тішився. Бо зовсім інакше уявляв собі подорож.
На місце вони дісталися тоді, коли Любисток уже охрип від богохульств, змішаних із воланням про милосердя, а біль у лікті й коліні Ґеральта перетворився на справжні тортури, настільки люті, що відьмак почав подумувати про те, щоб перейти до радикальних, хоча й розпачливих дій.
Дісталися вони до військового табору, що розташовувався навколо зруйнованої, напівспаленої фортеці. За колом сторожі, конов’язей і димних бівачних вогнищ вони помітили оздоблені прапорцями намети рицарства, що оточували обширний рухливий майдан за розваленим й осмаленим палісадом. Майдан виявився краєм їхньої вимушеної подорожі.
Побачивши корито для напування коней, Ґеральт і Любисток нап’яли мотузки. Вершники спочатку не були налаштовані підпускати їх до водопою, але син Ансельма Обри, мабуть, пригадав про можливе знайомство Любистка зі своїм батьком і вирішив побути ласкавим. Вони увіпхнулися між коней, напилися, обмили обличчя зв’язаними руками. Шарпання за мотузку скоро привело їх до тями.
— Кого то ви знову привели? — запитав високий і худий рицар у воронованому, багато позолоченому обладунку, ритмічно постукуючи буздиганом об орнаментовану ташку[19]. — Тільки не кажіть, що чергові шпигуни.
— Шпигуни або ж дезертири, — підтвердив син Ансельма Обри. — Ми їх у таборі над Хотлі спіймали, коли ми нільфгардський роз’їзд посікли. Це безумовно підозрілі елементи.
Рицар у золоченому обладунку пхикнув, потім уважніше придивився до Любистка, і молоде, хоча й суворе обличчя його раптом посвітлішало.
— Дурня. Розв’яжіть їх.
— То нільфгардські шпигуни! — став опиратися Стовп Чорний із роду Папеброків. — Особливо оно той, сволота у лахах, брехливий, як селянський пес. Поетом назвався, розбійник!
— Отут він не збрехав, — посміхнувся рицар у позолочених латах. — То бард Любисток. Я його знаю. Зняти з нього пута. І з другого також.
— Ви впевнені, пане графе?
— То був наказ, рицарю Папеброку.
— Не знав ти, навіщо я можу тобі придатися, га? — буркнув Любисток до Ґеральта, розтираючи стерплі від мотузки зап’ястки. — Так от зараз уже знаєш. Слава моя мене випереджає, усі мене знають і поважають.
Ґеральт не прокоментував, зайнятий масажуванням власних зап’ястків, зюболілих коліна й ліктя.
— Вибачте вже завзятість цих юнаків, — сказав рицар, титулований графом. — Вони усюди бачать нільфгардських шпигунів. З кожної розвідки, куди ми їх посилаємо, привозять кількох таких, котрі видалися їм підозрілими. Чи то таких, хто хоч чимось відрізняється від тікаючого мотлоху. А ви, мосьпане Любистку, як не крути, а відрізняєтеся. Звідки взялися ви біля Хотлі серед біженців?
19
Ташка (або щиток хрестовини) — елемент конструкції меча, що виконує функцію захисту отвору піхов від дощу, піску, тощо; має форму невеличкого щитка, що кріпиться до хрестовини з боку клинка.