— Уф-ф… — простогнав поет, крутячи головою і шиєю. — Мало-мало не задавив мене… Чи можете ви трохи послабити мою мотузку, пане графе?
— Ні, пане Любистку. Не можу.
— Ви вірите тій дурні? Що ми шпигуни?
— Моя віра тут ні до чого. Але ви залишитеся зв’язаними.
— Біда, — Любисток відкашлявся. — Що за диявол узяв вашого маршала? Чому то він раптом кинувся на мене, наче чеглик на слукву?
Даніель Етчеверрі криво усміхнувся.
— Нагадуючи про вірність солдат, ви роз’ятрили болючу рану, пане поете.
— Як же то? Яку таку рану?
— Ті солдати сердечно оплакали оту Ціріллу, коли дійшла до них звістка про її смерть. А потім вибухнула нова звістка. Виявилося, що онука Каланте жива. Що вона у Нільфгарді й тішиться ласкою імператора Емгира. Тоді дійшло до масових дезертирств. Майте на увазі, що люди покинули хати й родини, втекли до Соддену й Брюґґе, до Темерії, бо хотіли битися за Цінтру, за кров Каланте. Бажали битися за визволення країни, хотіли вибити з Цінтри загарбників, привести до того, аби потомок Каланте отримала трон. А що виявилося? Кров Каланте повертається на трон Цінтри у хвалі й славі…
— Як маріонетка у руці Емгира, який її викрав.
— Емгир з нею одружується. Хоче посадовити поряд із собою на імператорському престолі, підтвердити титули й лени. Чи так вчиняють із маріонетками? Ціріллу бачили при імператорському дворі посли з Ковіру. Твердять, що не справляла вона враження приведеною силою. Цірілла, єдина спадкоємниця трону Цінтри, повертається на той трон як союзниця Нільфгарду. Отакі вісті розійшлися серед солдатів.
— Розпущені нільфгардськими агентами.
— Я про те знаю, — кивнув граф. — Але солдати не знають. Коли хапаємо ми дезертирів, то караємо їх петлею, але я трохи їх розумію. Вони цінтрійці. Вони хочуть битися за власні, а не за темерійські хати. Під власними, а не темерійськими командирами. Під власним штандартом. Вони бачать, що тут, у цій армії, їхні леви схиляються перед темерійськими лілеями. Віссегерд мав вісім тисяч солдатів, у тому числі п’ять тисяч родовитих цінтрійців, решту складали темерійські допоміжні загони й добровільне рицарство з Брюґґе й Соддену. Зараз корпус нараховує шість тисяч. А дезертирували виключно оті, з Цінтри. Військо Віссегерда було проріджене без битви. Розумієте, що воно для нього значить?
— Він втрачає престиж і позицію.
— Вочевидь. Ще кілька сотень дезертирують, і король Фольтест відбере у нього булаву. Вже зараз той корпус важко назвати цінтрійським. Віссегерд кидається, хоче припинити ті втечі, тому розпускає плітки про непевне, але напевне неправе походження Цірілли і її предків.
— Що ви, — не міг стриматися Ґеральт, — слухаєте із явним невдоволенням, графе.
— Ви помітили? — трохи усміхнувся Даніель Етчеверрі. — Що ж, це Віссегерд ще мого родоводу не знає… Коротко кажучи, я тій Ціріллі родич. Мюріель, графиня Гаррамон, яку звуть Вродливою Лотринєю, прапрабабка Цірілли, була також і моєю прапрабабкою. Про її любовні походеньки у родині легенди ходять, і все ж я неохоче слухаю, як Віссегерд приписує моїй пращурці схильність до кровозмішення і походів направо й наліво. Але я не реагую. Бо я солдат. Чи добре мене панове розуміють?
— Так, — сказав Ґеральт.
— Ні, — сказав Любисток.
— Віссегерд — командир того корпусу, що входить до складу темерійської армії. А Цірілла у руках Емгира — це загроза для корпусу, а значить, і для армії, а тим самим і для короля і моєї країни. Я не маю наміру суперечити чуткам, які Віссегерд розпускає про Ціріллу або ставити під сумнів його авторитет як командира. Маю намір навіть підтримати його у доведенні того, що Цірілла незаконнонароджена й не має прав на трон. Я не тільки не суперечитиму маршалу, не тільки не стану ставити під сумнів його рішення і накази, але з усіх сил їх підтримаю. І виконаю, якщо буде на те потреба.
Відьмак скривився в усмішці.
— Тепер ти розумієш, Любистку? Пан граф навіть на мить не вважає нас шпигунами, інакше не дав би нам таких розлогих пояснень. Пан граф знає, що ми невинні. Але він і пальцем не поворухне, коли Віссегерд видасть нам вирок.