Якийсь зі схованих у вільшині коней зафоркав, тупнув. Сутеніло. Комарі нав’язливо дзижчали біля вух.
— Тихо в лісі, — сказав Кагір. — Війська пішли. Битва вже скінчилася.
— Різанина, ти хтів сказати.
— Наша кавалерія… — він замовк, кахикнув. — Імперська кавалерія вдарила у табір, а тоді від півдня атакували ваші війська. Хіба — темерійські.
— Якшо вже по битві, то тре’ нам туди повернутися. Відьмака відшукати, Любистка й решту.
— Розумніше дочекатися темряви.
— Страшно тут якось, — сказала вона тихо, стискаючи лук. — Похмурий яр, аж мурашки по шкірі. Ніби тихо, а постійно кущами шелестить шось… Відьмак казав, шо гулі до побойовисьок тягнуться… А хлопи про вомпера брехали…
— Ти не сама, — відповів він упівголоса. — Самому страшніше.
— То так, — вона зрозуміла, про що він. — Ти ж десь два тижні слідом за нами їдеш, один, як палець. За нами лізеш, а всюди навкруги твої… Хоча ж, як балакаєш, ти нє нільфгардець, але це ж — твої. Хай мене дідько, як я розумію… Замість до своїх повернутися ти за відьмаком ідеш. Нашо?
— То довга історія.
Коли високий скойа’таель нахилився над ним, зв’язаний, наче баран, Струйкен змружив від страху очі. Кажуть, що бридких ельфів не існує, що всі вони, як один муж, вродливі, що такими-от народжуються. Той з білок також народився вродливим. Але тепер обличчя його навскіс перетинав паскудний шрам, деформуючий чоло, брову, ніс і щоку, не залишивши від властивої ельфам краси нічого.
Понівечений ельф присів на поваленому стовбурі поряд.
— Я Ізенгрім Фаойльтіарна, — сказав, знову схиляючись над бранцем. — Чотири роки я б’юся із людьми, три — вожу командо. Поховав я полеглого у бою брата, чотирьох кузенів, більше сорока товаришів по зброї. У боротьбі моїй вважаю вашого імператора за союзника, що багаторазово доводив, переказуючи вашим службам розвідницьку інформацію, допомагаючи вашим агентам і резидентам, ліквідуючи тих осіб, на кого ви вказували.
Файольтіарна замовк, дав знак долонею у рукавичці. Скойа’таель, який стояв неподалік, підняв з землі невеличкий козуб, зроблений із березової кори. З козуба бив солодкий запах.
— Я вважав Нільфгард союзником, — повторив ельф зі шрамом. — Тому спочатку не вірив, коли мій інформатор попередив, що на мене готується засідка. Що я отримаю доручення зустрітися віч-на-віч із нільфгардським емісаром, а коли прибуду — буду схоплений. Я не вірив власним вухам, але оскільки я по природі обережний, то вирішив прийти на зустріч трохи раніше — і не сам. Яке ж було моє здивування і розчарування, коли виявилося, що у місці таємної зустрічі замість емісара чекає на мене шестеро розбійників із рибальською сіткою, мотузками, шкіряним хаубом із кляпом і каптаном, що застібається на паси й пряжки. Спорядження, яке, сказав би я, використовується зазвичай вашою розвідкою при викраденнях. Нільфгардська розвідка вирішила схопити мене, Файольтіарну, живого, кудись вивезти із кляпом, по вуха закутаного у гамівний каптан. Загадкова справа, сказав би я. Така, що вимагає пояснення. І я радий, що хоча б один із розбійників, які на мене полювали, — без сумніву, їхній командир — дав узяти себе живим і зуміє мені ці пояснення дати.
Струйкен зціпив зуби й відвернувся, аби не дивитися на понівечене обличчя ельфа. Волів дивитися на козуб з березової кори, біля якого дзижчали дві оси.
— Тож тепер, — продовжив Файольтіарна, витираючи хусткою спітнілу шию, — побалакаємо, пане викрадачу. Для полегшення розмови я проясню кілька деталей. В отому козубі знаходиться кленовий сироп. Якщо розмова наша не піде у дусі взаємного порозуміння і глибокої щирості, ми отим сиропом добряче намастимо тобі голову. А особливо ретельно очі та вуха. Потім ми помістимо тебе на мурашник, на отой, власне, по якому бігають симпатичні й працьовиті комашки. Додам, що цей метод чудово зарекомендував себе у випадку із кількома dh’oine й an’givare, які виказували мені малувато щирості та забагато спротиву.
— Я на імперській службі! — крикнув шпигун, збліднувши. — Я офіцер імперських спеціальних служб, підвладний пана Ваттьє де Рідо, віконта Ейддону! Звуся Ян Струйкен! Протестую…
— Через фатальний збіг обставин, — урвав його ельф, — тутешні червоні мурашки, ласі до кленового сиропу, ніколи не чули про пана Рідо. Починаймо. Про те, хто віддав наказ мене викрасти, я питати не стану, бо воно ясно. Тож моє перше питання звучить таким чином: куди ви мали мене відвезти?