Струйкен кивнув, ковтнувши слину.
— Тож бери коня, шпигуне, й геть з моїх лісів.
— Значить, до ката тебе у тій труні везли, — буркнула Мільва. — Зара’ розумію, хош і нє зовсім. І чому б то замість того, шоб десь ховатися, за відьмаком їдеш? Він щодо тебе страшенно лютий… Двічі він життя тобі дарував…
— Три рази.
— Я два бачила. Хош то нє ти кістки відьмаку на Танедді побив, як я спочатку думала, алє ж нє знаю, чи безпечно тобі знову під меч йому лізти. Я там мало з ваших крутійств розумію, алє мене ж ти врятував, і, думаю, оченята у тебе добрі… Тож скажу тобі так, Кагіре, коротко: як відьмак згадує тих, хто Цірі до Нільфгарду викрали, то зубами скрегоче так, шо аж іскри летять. А як на нього тоді плюнути, то слина закипить.
— Цірі, — повторив він. — Гарне ім’я.
— Ти не знав?
— Ні. При мені завжди звали її Ціріллою або Левеням із Цінтри… А коли була вона зі мною… Бо колись вона була… Не одізвалася вона до мене ані словом. Хоча я й врятував їй життя.
— Один дідько у тому розбереться, — похитала вона головою. — Сплетені ті ваші долі, Кагіре, покручені й поплутані. Нє для моєї то голови.
— А тебе як звуть? — запитав він раптом.
— Мільва… Марія Баррінг. Але кажи: Мільва.
— Відьмак іде у поганому напрямку, Мільва, — сказав він, помовчавши. — Цірі немає у Нільфгарді. Не у Нільфгард її захопили.
— Як це?
— Це інша історія.
— Велике Сонце! — Фрінгілла, ставши на порозі, нахилила голову й зі здивуванням поглянула на приятельку. — Що ти зробила із волоссям, Ассіре?
— Вимила, — сухо сказала Ассіре вар Анагід. — І підкрутила. Заходь, прошу, сідай. Тікай з крісла, Мерліне. Геть!
Чародійка всілася на неохоче звільненому котом місці, не перестаючи розглядати зачіску приятельки.
— Припини дивуватися, — Ассіре торкнулася долонею пухнастих і лискучих локонів. — Я вирішила трохи змінитися. Урешті-решт, я взяла приклад з тебе.
— Мене, — захихотіла Фрінгілла Віго, — завжди вважали дивачкою і бунтівницею. Але якщо побачать в академії чи при дворі…
— Я не буваю при дворі, — відрізала Ассіре. — А академії доведеться звикнути. У нас тринадцяте століття. Саме час ламати забобони щодо того, що коли дбаєш про зовнішність, то це доводить легковажність і дріб’язковість розуму.
— Нігті також, — Фрінгілла легенько примружила зелені очі, від яких ніщо ніколи не ховалося. — Не впізнаю тебе, моя дорогенька.
— Простого закляття, — холодно відповіла чародійка, — має тобі вистачити для зрозуміння, що то я, а не якийсь там доппельгенгер. Тож наклади такий чар, якщо мусиш. А потім перейдімо до того, про що я тебе просила.
Фрінгілла Віго погладила кота, який терся об її литку, муркотів і вигинав спину, роблячи вигляд, що то вираз симпатії, а не замасковане бажання, аби чорноволоса чародійка пішла геть із крісла.
— Тебе, — сказала не підводячи голови, — просив сенешаль Келлах еп Груффид, вірно?
— Вірно, — підтвердила стишеним голосом Ассіре. — Келлах провідав мене, був у розпачі, просив про допомогу, про заступництво, про порятунок для сина, якого Емгир наказав схопити, піддати тортурам і стратити. До кого він мав звернутися, як не до своячки? Мавра, дружина Келлаха, мати Кагіра, то ж моя племінниця, наймолодша дочка моєї сестри. Крім того, я нічого йому не обіцяла. Бо нічого у цій справі не можу зробити. Нещодавно мали місце обставини, які не дозволяють мені наражати себе на увагу. Поясни йому те. Але після того, як я вислухаю інформацію, яку я просила тебе зібрати.
Фрінгілла Віго крадькома перевела дух. Боялася, що подруга захоче лізти у справа Кагіра, сина Келлаха, від якої аж смерділо ешафотом. І що проситиме її про допомогу, відмовитися від якої вона б не зуміла.
— Десь у середині липня, — почала, — увесь зібраний у Лох Ґрімі двір мав можливість побачити п’ятнадцятирічну дівчину, начебто княжну Ціріллу, яку, зрештою, Емгир під час аудієнції уперто йменував королевою і приймав так ласкаво, що навіть розійшлися плітки про скоре одруження.
— Я те чула. — Ассіре погладила кота, який облишив Фрінгіллу й тепер намагався провести анексію її власного крісла. — Й далі говорять про той безумовно політичний мар’яж.
— Але тихіше й не так часто. Бо цінтрийку було вивезено до Дарн Ровану. У Дарн Ровані, як ти знаєш, часто тримають політичних в’язнів. А кандидаток на місце імператриці — куди рідше.