Солдати хором зареготали.
— Йой, люди-люди, — сказав один. — Ані в гріш фантазії. Ні, щоби хоча б один щось оригінальне видумав. Ніц, тільки «Цінтра». За домом затужили, га? Добре. Ставка та само, що й учора.
Любисток відчутно заскреготів зубами. Ґеральт оцінив ситуацію і шанси. Оцінка виходила дуже недобра.
— Нумо, — підігнав їх солдат. — Як хочете пройти, то платіть мито, а ми прикриємо очі. Скоріше, бо зміна от-от нагряне.
— Зара’. — Любисток змінив спосіб мовлення і акцент. — Оце сяду та чобіт ззую, бо у чоботі мам…
Більше сказати не зміг. Четверо жовнірів повалили його на землю, двоє, схопивши кожен за одну ногу, потягнули за чоботи. Той, хто питав про пароль, вирвав підшивку із внутрішнього боку халяви. Щось посипалося із брязкотом.
— Золото! — крикнув командир. — Роззути того другого! І кликніть зміну!
Утім, не було кому роззувати чи кликати, бо частина складу варти впала на коліна, шукаючи серед листя дублони, а решта саме завзято билася за другий чобіт Любистка. Зараз або ніколи, подумалося Ґеральту, після чого він гепнув командира у щелепу, а коли той упав — ще й копнув у голову. Шукачі золота того навіть не помітили. Любисток без нагадувань зірвався і погнав через кущі, тріпочучи онучами. Ґеральт біг слідом.
— Тривога! Тривога! — дерся повалений командир варти, за мить підтриманий криками товаришів. — Ловіть!
— От босота! — крикнув на бігу Любисток. — Гопота! Гроші забрали!
— Бережи дихання, дурню! Бачиш ліс? Бігом!
— Тривога! Тривога!
Вони бігли. Ґеральт вилаявся, чуючи крики, свист, тупіт коней й іржання. За ними. І попереду. Здивування його було коротким, досить виявилося одного уважного погляду. Те, що він вважав за рятівний ліс, була лава кінноти, що наближалася до них, зростала, наче хвиля.
— Стій, Любистку! — крикнув він, після чого розвернувся у бік патруля, що наближався галопом і пронизливо свиснув на пальцях. — Нільфгард! — крикнув, щосили у легенях. — Нільфгард іде! До табору! До табору, назад, дурні! Грати тривогу! Нільфгард!
Вершник із патруля, що саме вихопився наперед, осадив коня, глянув зі страхом у вказаному напрямі, хотів повернути. Але Ґеральт вирішив, що й так уже досить зробив для цінтрійських левів і темерійських лілей. Підскочив до солдата й умілим ривком скинув його з коня.
— Застрибуй, Любистку! І тримайся!
Поету двічі повторювати не довелося. Кінь трохи присів під тягарем додаткового вершника, але, дзиґнутий двома парами п’ят, пішов швидким галопом. Близька мурашня нільфгардців зараз становила загрозу куди більшу, аніж Віссегерд із його корпусом, тож вони гнали вздовж кільця таборових постів, намагаючись якнайшвидше зійти з лінії зіткнення двох армій, що от-от мало відбутися. Утім, нільфгардці виявилися заблизько, помітили їх. Любисток крикнув, Ґеральт обернувся і також побачив, як темна стіна нільфгардського загону починає висувати в їхній бік щупальця погоні. Він без вагання спрямував коня у бік табору, переганяючи у галопі вартових, що давали драла. Любисток знову крикнув, але цього разу це було непотрібне. Відьмак також добре помітив кінноту, що погнала на них з боку табору. Попереджений корпус Віссегерда опинився у сідлах у напрочуд швидкому темпі. І Ґеральт, і Любисток виявилися у капкані.
Не було виходу. Відьмак знову змінив напрямок утечі й витиснув з коня усе можливе у галопі, намагаючись вислизнути зі шпарини між молотом і ковадлом, а та все звужувалася. І коли з’явилася надія, що все ж їм це вдасться, нічне повітря заспівало раптом від шуму пір’я на стрілах. Любисток крикнув, цього разу насправді голосно, уп’явся пальцями у боки Ґеральта. Відьмак відчув, як щось тепле стікає йому на зашийок.
— Тримайся! — він схопив поета за лікоть і сильно притиснув його до своєї спини. — Тримайся, Любистку!
— Убили мене! — завив поет, як на вбитого доволі голосно. — Кров’ю стікаю! Помираю!
— Тримайся!
Град стріл з луків та арбалетів, яким засипали одна одну обидві армії і який виявився настільки фатальним для Любистка, одночасно став спасінням. Обстріляні війська закрутилися і втратили розгін, і щілина між фронтами, яка от-от мала зімкнутися, залишалася щілиною досить довго, аби кінь, важко хропучи, виніс обох наїзників з пастки. Ґеральт безжально змусив жеребчика гнати далі, бо хоча рятівний ліс і маячив уже попереду, позаду досі стукотіли копита. Кінь захрипів, спіткнувся, але все ще біг, і, може, вдалося б їм утекти, але Любисток раптом застогнав й обвис у сідлі, сповзаючи на землю. Відьмак мимоволі нап’яв віжки, кінь устав дибки, а вони обидва злетіли на землю поміж низенькими соснами. Поет гепнувся і більше не підіймався, тільки стогнав несамовито. Увесь бік голови й ліва рука його були у крові, що чорно поблискувала у світлі місяця.