— Та як йому зрозуміти? — скривилася Мільва. — Він же тіки «я» та «я», самотужки, сам. Вовк-одинак! Видко, ніякий він ловець, бо у лісі нє розуміється. Вовки самотнє нє полюють! Ніколи! Вовк-одинак, ха, то дурня, міщанські казочки. А він того нє розуміє!
— Та розуміє, розуміє, — посміхнувся Регіс, за звичкою стуливши губи.
— Він тільки виглядає дурником, — підтвердив Любисток. — Але я увесь час на те розраховую, що нарешті захочеться йому напружити мозок. Може, зробить вірні висновки? Може, зрозуміє, що єдиною справою, яка добре виходить у самотніх, то самоґвалт?
Кагір Мавр Диффрин еп Келлах тактовно мовчав.
— Най вас усіх холера, — сказав нарешті відьмак, ховаючи ложку за халяву. — Най вас холера, ви, кооперація дурнуватих ідіотів, поєднаних спільною метою, якої жоден з вас не розуміє. І мене нехай також та холера візьме.
Цього разу й інші, за прикладом Кагіра, тактовно промовчали. Любисток, Марія Баррінг, яка звалася Мільвою, й Еміель Регіс Рогеллек Терзіфф-Годфруа.
— Ото компанія мені трапилася, — продовжив Ґеральт, крутячи головою. — Товариство по зброї! Дружина героїв! Ото тільки бідкатися із вами. Віршомаз із лютнею. Дика й нахабна напівдріада, напівбаба. Вампір, якому п’ятисотий рочок іде. І холерний нільфгардець, який упирається, що він не нільфгардець.
— А на чолі дружини відьмак, хворий на каяття, безсилля і неможливість ухвалити рішення, — спокійно закінчив Регіс. — По правді кажучи, я пропоную подорожувати інкогніто, аби не викликати пересуду.
— І сміху, — додала Мільва.
Відповіла королева: «Не мене про милість проси, а тих, кого ти чарами своїми скривдила. Мала відвагу злі вчинки робити, май же відвагу й зараз, коли погоня й справедливість близько. Не в моїх силах гріхи твої вибачати». Тоді пирхнула відьма, наче кішка, блиснули злі її очі. «Моя погибель близько, — крикнула вона, — але й твоя недалеко, королево. Згадаєш ще у мить смерті страшної Лару Доррен і прокляття її. Знай іще, що прокляття моє торкнеться і потомків твоїх, до десятого коліна». Утім, зрозумівши, що у грудях королеви небоязке б’ється серце, зла ельфійська чарівниця припинила лаятися і погрожувати, прокльонами лякати, а почала, наче сука, скиглити про допомогу й помилування…
Але благання не пом’якшили кам’яних сердець д’ойне, безжальних і жорстоких людей. А коли Лара, просячи милості вже не для неї, а для дитини своєї, учепилася у двері карети, за королівським наказом кат-розбійник ударив її кордом і відрубав пальці. А коли вночі лютий мороз ударив, віддала Лара останній подих на пагорбі серед лісів, народивши донечку, яку зберігали рештки тепла, що в ній жевріло. Й хоча ніч була навколо, зима й хуртовина, стала на пагорбі раптом весна й розквітли феайневедд. Донині квіти такі цвітуть лише у двох місцях: у Дол Блатанна й на пагорбі, на якому сконала Лара Доррен еп Шіадаль.
Розділ 6
— Я тебе просила! — гнівно гаркнула Цірі, лежачи навзнак. — Просила тебе, аби ти мене не торкалася.
Містле відсмикнула руку й травинку, якою вона лоскотала Цірі шию, витягнулася поряд, задивилася у небо, закинувши обидві долоні за пострижену потилицю.
— Дивно ти останнім часом поводишся, Соколице.
— Я не хочу, щоб ти мене торкалася, — і все!
— Це ж тільки забава.
— Знаю, — Цірі стиснула губи. — Все це була тільки забава. Але мене це вже не забавляє, знаєш? Зовсім не забавляє!
Містле знову лягла навзнак, довго мовчала, задивившись у блакить, потяту розшарпаними смугами хмар. Високо над лісом кружляв яструб.
— Твої сни, — сказала нарешті. — То через ті твої сни, вірно? Майже кожну ніч ти підриваєшся із криками. Те, що ти колись пережила, повертається у снах. Я те знаю.
Цірі не відповіла.
— Ти ніколи мені про себе не говорила, — Містле знову перервала тишу. — Про те, що ти пережила. Ані про те, звідки ти є. Ані про те, чи маєш близьких…
Цірі різко махнула рукою біля шиї, але цього разу то було сонечко.
— Я мала близьких, — сказала вона глухо, не дивлячись на товаришку. — Вірніше, я думала, що мала… Таких, які віднайшли б мене, навіть тут, на кінці світу, якби вони тільки захотіли… Або якби жили. Ох, що тобі треба, Містле? Я маю тобі про себе розповідати?