— Я. Що ти пам’ятаєш?
— Ти мене спакувала… Зараза, ти мене спакувала?
— Спакувала й розпакувала. Що пам’ятаєш?
— Ґарштанг… Ельфи. Цірі. Ти. І п’ятсот центнерів, що раптом звалилися мені на голову… Зараз я вже знаю, що то було. Артефактова компресія…
— Пам’ять функціонує. То добре.
Йеннефер опустила голову, глянула між своїми стегнами, над якими плавали золоті рибки.
— Накажи потім змінити воду в чаші, Енідо, — сказала. — Я саме в неї попісяла.
— Дрібниці, — посміхнулася Франческа. — Утім, зверни увагу, чи не видно у воді крові. Буває так, що компресія нищить нирки.
— Тільки нирки? — Йеннефер обережно вдихнула. — У мене, схоже, жодного здорового органу немає… Принаймні, так я почуваюся. До диявола, Енідо, я не знаю, чим заслужила таке частування…
— Вилазь з фонтану.
— Ні. Мені добре й тут.
— Знаю. Дегідрація.
— Деградація. Моральне падіння! Навіщо ти це мені зробила?
— Виходь, Йеннефер.
Чародійка важко піднялася, обома руками притримуючись за мармурову наяду. Отбрусила з себе латаття, сильним ривком роздерла й стягнула сукню, що стікала водою, стала у фонтані гола, під текучі струмені. Обмившись і напившись, вона вийшла з чаші, всілася на березі басейну, віджала волосся, роззирнулася.
— Де я є?
— У Дол Блатанна.
Йеннефер витерла ніс.
— Бійка на Танедді все ще триває?
— Ні. Закінчилася. Півтора місяця тому.
— Мусила я тебе сильно скривдити, — сказала по за хвильку Йеннефер. — Я мусила сильно залити тобі за шкіру, Енідо. Але можеш вважати наші рахунки зрівняними. Ти помстилася гідно, хоча, може, й трохи по-садистськи. Ти не могла обмежитися перерізанням мені горлянки?
— Не кажи дурні, — ельфійка скривилася. — Я спакувала тебе й винесла з Ґарштангу, аби врятувати тобі життя. Повернемося до того, але трохи пізніше. Прошу, ось рушник. Ось простирадло. Нову сукню отримаєш після купання. У відповідному місці, у ванні із теплою водою. Ти вже достатньо нашкодила золотим рибкам.
Іда Емен і Франческа пили вино. Йеннефер пила глюкозу й морквяний сік. У величезних кількостях.
— Підсумуємо, — сказала вона, вислухавши, що розповіла Франческа. — Нільфгард підкорив Лирію, разом із Кедвеном розділив Едірн, спалив Венґерберг, привів під свою руку Верден, оце саме підкорює Брюґґе й Содден. Вільгефорц зник безслідно. Тіссая де Фрьес скоїла самогубство. А ти стала королевою Долини Квітів, імператор Емгир короною і берлом віддячив тобі за мою Цірі, яку він так довго шукав і яку тепер має використати, як забажає. Мене ти спакувала й півтора місяці тримала у шкатулці як статуетку з нефриту. І, напевне, сподіваєшся, що я тобі за те подякую.
— Було б непогано, — холодно відповіла Франческа Фіндабайр. — На Танедді був такий собі Ріенс, який за честь вважав заподіяти тобі повільну й жорстоку смерть, а Вільгефорц обіцяв йому таку можливість. Ріенс ганяв за тобою по всьому Ґарштангу. Але не знайшов, бо ти вже була нефритовою фігуркою за моїм декольте.
— І я була цією фігуркою сорок сім днів.
— Так. А коли мене розпитували, я могла спокійно відповідати, що Йеннефер з Венґребергу у Дол Блатанна немає. Бо ж питали про Йеннефер, а не про статуетку.
— Що ж змінилося, що ти нарешті вирішила мене розпакувати?
— Багато що. Зараз я тобі все поясню.
— Спочатку ти поясниш мені дещо інше. На Танедді був Ґеральт. Відьмак. Пам’ятаєш, я представила тобі його в Аретузі. Що із ним?
— Заспокойся. Він живий.
— Я спокійна. Кажи, Енідо.
— Твій відьмак, — сказала Франческа, — протягом однієї лише години зробив більше, ніж дехто за ціле життя. Якщо коротко: зламав ногу Дійкстрі, відтяв голову Артауду Терранові й жахливо порубав десь із десяток скойа’таелів. Ах, мало не забула: пробудив ще один нездоровий потяг у Кейри Мец.
— Страшні справи, — Йеннефер перебільшено скривилася. — А Кейра хіба вже опритомніла? І, сподіваюся, вже не має на нього претензій? Те, що пробудивши той інтерес, він її не трахнув, напевне вийшло через брак часу, не через брак поваги. Запевни її у тому від мого імені.
— Ти сама матимеш можливість це зробити, — холодно промовила Маргаритка з Долин. — Причому досить скоро. Утім, повернемося до справ, стосовно яких ти так невдало вдаєш байдужість. Твій відьмак так заходився обороняти Цірі, що вчинив дуже нерозсудливо. Кинувся на Вільгефорца. А Вільгефорц його знівечив. Те, що не вбив, напевне вийшло через брак часу, не через брак старань. І що? Й далі станеш удавати, що це тебе не зворушує?