— Він просив тебе? Навіщо? Нічого він мені про те не казав! Не питав мене…
— Ти уперто до цього повертаєшся, — перебила чародійка. — Ніхто не питав тебе про рішення, ніхто не поклопотався поцікавитися, чого ти хочеш, а чого не хочеш. Чи ж ти давала претекст, аби вважали тебе упертою шмаркачкою, якій не варто ставити таких запитань? Але я ризикну, поставлю перед тобою запитання, яке ніхто тобі не ставив. Чи пройдеш тести?
— А що воно буде? Що це за тести? І навіщо…
— Я уже тобі пояснювала. Якщо ти не зрозуміла — шкода. Я не маю наміру шліфувати твого сприйняття і працювати над твоїм інтелектом. Тестувати можу однаково добре як розумну, так і нерозумну.
— Я не нерозумна! І я все зрозуміла!
— Тим краще.
— Але я непридатна для чарівниці! Не маю жодних здібностей! Я ніколи не буду чарівницею і не хочу бути! Я призначена Ґераль… Я призначена стати відьмачкою! Сюди я приїхала тільки на певний час! Скоро повернуся у Каер Морен…
— Ти наполегливо вдивляєшся у моє декольте, — холодно сказала Йеннефер, трохи примруживши фіалкові очі. — Бачиш там щось цікаве чи це просто звичайна заздрість?
— Та зірочка… — пробурмотіла Цірі. — З чого вона? Ті камінці рухаються і так дивно світяться…
— Пульсують, — посміхнулася чародійка. — Це активні діаманти, втоплені в обсидіан. Хочеш побачити зблизька? Доторкнутися?
— Так… Ні! — Цірі відступила, труснула зі злістю головою, намагаючись відігнати від себе легкий запах бузку й аґрусу, що линув від Йеннефер. — Не хочу! Навіщо це мені? Не цікавлюся! Аж ніяк! Я відьмачка! Я не маю жодних здібностей до магії! Для чарівниці я непридатна, це ж ясно, бо я… І взагалі…
Чародійка всілася на кам’яній лавочці, що стояла під муром, і зосередилася на розглядуванні нігтів.
— …і взагалі, — закінчила Цірі, — треба мені подумати.
— Іди сюди. Присядь поруч.
Та послухалася.
— Я мушу мати час на роздуми, — сказала невпевнено.
— Слушно. — Йеннефер кивнула, надалі роздивляючись нігті. — Це серйозна справа. Вимагає обдумування.
Хвильку вони обидві мовчали. Адептки, які прогулювалися парком, споглядали на них із цікавістю, перешіптувалися, хихотіли.
— Ну?
— Що… «ну»?
— Ти подумала?
Цірі зірвалася на рівні ноги, пирхнула, тупнула.
— Я… я… — засопіла, від люті не в силах зробити вдих. — Ти жартуєш з мене? Мені потрібен час! Я мушу подумати! Довше! Цілий день… І ніч!
Йеннефер глянула їй в очі, і Цірі зіщулилася під тим поглядом.
— Прислів’я каже, — повільно сказала чародійка, — що ніч-мати дасть пораду. Але в твоєму випадку, Несподіванко, ніч може принести тільки черговий кошмар. Ти знову прокинешся серед крику й болю, залита потом, знову боятимешся, боятимешся того, що ти бачила, боятимешся того, чого не зможеш пригадати. І вже не буде сну тієї ночі. Буде жах. До світанку.
Дівчинка затремтіла, опустила голову.
— Несподіванко. — Голос Йеннефер трохи змінився. — Повір мені.
Рука чародійки була теплою. Чорний оксамит сукні аж просився: торкнися! Запах бузку й аґрусу чарівно п’янив. Обійми заспокоювали й пестили, розслабляли, стишували збудження, злість і бунт.
— Пройдеш тести, Несподіванко.
— Пройду, — відповіла вона, розуміючи, що могла й не відповідати. Бо це було зовсім не запитання.
— Я вже нічого-нічогісінько не розумію, — сказала Цірі. — Ти спершу говориш, що я маю здібності, бо маю ці сни. Але хочеш робити тести й перевірити… То як воно? Я маю здібності чи не маю їх?
— На це запитання відповідь дадуть тести.
— Тести, тести, — скривилася вона. — Не маю я жодних здібностей, кажу тобі, якби мала, то я б про це знала, ні? Ну, але… А якби я цілком випадково мала ті здібності, то що тоді?
— Є дві можливості, — байдуже відповіла чародійка, відчиняючи вікно. — Здібності треба буде або гасити, або навчати тебе ними володіти. Якщо ти їх маєш і того захочеш, я спробую дати тобі трохи елементарного знання про магію.
— Що воно значить — елементарне?
— Базове.
Були вони самі у великій кімнаті, яку Неннеке виділила для чародійки, розташованій неподалік від бібліотеки, у боковому крилі будинку, яке не використовувалося. Цірі знала, що ця кімната призначалася для гостей. Знала, що Ґеральт, скільки разів він був у храмі, мешкав саме тут.
— А ти захочеш мене вчити? — Вона всілася на ліжку, провела долонею по адамашку ковдри. — Ти захочеш мене звідси забрати, так? Я нікуди з тобою не поїду!
— Тоді я поїду сама, — холодно сказала Йеннефер, розв’язуючи ремені в’юків. — І, клянуся тобі, не сумуватиму. Я ж говорила, що напучуватиму тебе, тільки якщо ти цього захочеш. І можу робити це й тут, на місці.
— Як довго ти мене будеш напучу… Учити?
— Так довго, скільки забажаєш. — Чародійка нахилилася, відчинила комод, вигорнула з нього стару шкіряну торбу, пояс, двоє обшитих хутром чобіт і глиняну, обплетену лозою флягу. Цірі почула, як вона лається, одночасно посміхаючись, побачила, як знову ховає знахідки в комод. Здогадалася, кому вони належать. Хто їх там залишив.
— Що значить — так довго, скільки забажаю? — запитала. — Якщо мене нудитиме та наука або не сподобається…
— То ми вчитися припинимо. Досить буде мені про це сказати. Або дати знати.
— Дати знати? А як?
— Якщо ми зважимося на навчання, я буду вимагати абсолютної слухняності. Повторюю: абсолютної. Тож якщо тобі наука набридне, досить буде й того, що ти не послухаєшся. Тоді наука відразу ж закінчиться. Ясно?
Цірі кивнула, глипнула на чародійку зеленим оком.
— По-друге, — продовжувала Йеннефер, розпаковуючи в’юки, — я вимагатиму абсолютної щирості. Не можна тобі буде нічого від мене приховувати. Нічого. Тож якщо ти відчуєш, що з тебе досить, достатньо буде почати брехати, прикидатися, придурюватися або замкнутися у собі. Коли я про щось запитаю, а ти не відповіси щиро, це також буде означати миттєве закінчення науки. Ти мене зрозуміла?
— Так, — буркнула Цірі. — А чи ця… щирість… Чи вона діє в обидва боки? Чи я можу… ставити запитання тобі?
Йеннефер глянула на неї, і губи її дивно скривилися.
— Вочевидь, — відповіла вона по хвильці. — Саме так воно і є. У тому й полягатиме наука й опіка, якими маю намір тебе охопити. Щирість діє в обидва боки. Можеш ставити мені запитання. Будь-якої миті. А я на них відповім. Щиро.
— На будь-яке запитання?
— На будь-яке.
— З цього моменту?
— Так. З цього моменту.
— Що є між тобою і Ґеральтом, пані Йеннефер?
Цірі мало не зомліла, налякана власною зухвалістю, заморожена тишею, що встановилася після запитання.
Чародійка повільно наблизилася до неї, поклала їй руки на плечі, зазирнула в очі, зблизька, глибоко.
— Туга, — відповіла серйозно. — Жаль. Надія. І страх. Так, здається, я не оминула нічого. Ну, тепер ми можемо взятися до тестів, ти, мала зеленоока змійко. Перевіримо, чи ти придатна. Хоча після твого запитання я дуже здивувалася б, якби виявилося, що — ні. Ходімо, бридулько.
Цірі обурилася.
— Чому ти мене так називаєш?
Йеннефер усміхнулася кутиком губ.
— Бо я обіцяла щирість.