— Ха! Ото полетів! Зараз було добре? Правда? Пані Йеннефер?
— Гм-м-м… Після збігаєш на кухню і свиснеш трохи сиру для нашого вина… Було майже добре. Майже. Ще сильніше, бридулько, не бійся. Підніми кошик із землі й добряче вдар ним об стіну отого сарайчика, так, щоб пір’я полетіло. Не горбся! Голову уверх! Із грацією і гордовито! Сміливо, сміливо! О, ясна холера!
— Ой-йой… перепрошую, пані Йеннефер… Хіба… випустила я трохи забагато…
— Трішечки. Не нервуйся, Цірі. Йди до мене. Ну, маленька.
— А… А сарайчик?
— Таке буває. Немає чим перейматися. Дебют, взагалі-то, належить оцінити позитивно. А сарайчик? Це взагалі був некрасивий сарайчик. Не думаю, щоб комусь занадто бракувало його в пейзажі. Гей, пані! Спокійно, спокійно, навіщо отой крик і шум, нічого ж не сталося! Без нервів, Неннеке! Нічого не сталося. Треба просто прибрати дошки. Згодяться на опалення!
Під час теплих безвітряних днів повітря густішало від запаху квітів і трав, пульсувало спокоєм і тишею, яку переривало гудіння бджіл і великих жуків. У такі дні Йеннефер виносила до саду плетене крісло Неннеке, сідала в ньому, далеко витягнувши ноги. Часом вивчала книги, часом читала листи, які отримувала за посередництвом дивних посланців, переважно птахів. Інколи просто сиділа, дивлячись удалину. Однією рукою замислено куйовдила свої чорні лискучі локони, другою гладила по голові Цірі, яка сиділа на траві, притулена до теплого твердого стегна чародійки.
— Пані Йеннефер?
— Я тут, бридулько.
— Скажи мені, чи за допомогою магії можна зробити все, що завгодно?
— Ні.
— Але можна багато чого, вірно?
— Вірно. — Чародійка прикрила на мить очі, торкнулася пальцями повік. — Дуже багато чого.
— Щось насправді велике… Щось страшне! Дуже страшне?
— Інколи більше, ніж хотілося.
— Гм-м… А чи я… Коли я зумію робити щось таке?
— Не знаю. Може, ніколи. Аби тільки тобі ніколи б і не довелося.
Тиша. Мовчанка. Спека. Запах квітів і трав.
— Пані Йеннефер?
— Що знову, бридулько?
— Скільки тобі було років, коли стала чародійкою?
— Гм-м… Коли я склала вступний іспит? Тринадцять.
— Ха! То стільки, скільки мені зараз! А скільки… Скільки ти мала років, коли… Ні, про те я не запитаю…
— Шістнадцять.
— Ага… — Цірі легенько зарум’янилася, удала раптом зацікавленість хмарою дивної форми, що висіла високо над вежами храму. — А скільки ти мала років… коли взнала Ґеральта?
— Більше, бридулько. Трохи більше.
— Ти все ще називаєш мене бридулькою! Знаєш, як сильно я того не люблю. Чому ти так робиш?
— Бо я злостива. Чародійки завжди злостиві.
— Але я не хочу… не хочу бути бридулькою. Хочу бути вродливою. Насправді вродливою, як ти, пані Йеннефер. Чи завдяки магії я колись зумію стати такою чарівною, як ти?
— Ти… На щастя, ти не мусиш… Не потребуєш для цього магії. Ти сама не знаєш, яке це щастя.
— Але я хочу бути насправді вродливою!
— Ти насправді вродлива. Насправді вродлива бридулька. Моя вродлива бридулька…
— Ох, пані Йеннефер!
— Цірі, у мене на стегні будуть синці.
— Пані Йеннефер?
— Слухаю.
— На що ти так дивишся?
— На те дерево. Це липа.
— А що у ній такого цікавого?
— Нічого. Просто втішаюся її видом. Втішаюся, що… можу бачити.
— Не розумію.
— Це добре.
Тиша. Мовчання. Парко.
— Пані Йеннефер?
— Що знову?
— До твоєї ноги лізе павук! Глянь, який гидкий!
— Павук як павук.
— Убий його!
— Не хочеться мені нахилятися.
— Так убий його закляттям!
— На землях храму Мелітеле? Щоб Неннеке прогнала нас геть копняками в дупу? Ні, дякую. А зараз посидь тихо. Я хочу подумати.
— А над чим ти так думаєш? Гм-м. Добре, уже мовчу.
— Не вірю своєму щастю. Я уже боялася, що ти поставиш переді мною якесь із своїх незрівнянних запитань.
— Чому ні? Я люблю твої незрівнянні відповіді!
— Ти стаєш нахабною, бридулько.
— Я чародійка. А чародійки злостиві й нахабні.
Мовчання. Тиша. Повітря не рухається. Парко, наче перед грозою. І тиша, цього разу перервана далеким карканням круків і ворон.
— Щоразу їх більше. — Цірі задерла голову. — Летять і летять… Наче восени… Паскудне птаство… Жриці говорять, що то поганий знак… Омен, чи якось так. Що воно — омен, пані Йеннефер?
— Прочитай у «Dhu Dwimmermorc». Є там цілий розділ на цю тему.