— Пане, — сказав раптом другий бурмило, заслоняючи ліхтар опанчею і визираючи крізь шпарину в дверях сараю. — Хтось сюди йде. Якась дівка.
— Ви знаєте, що робити, — просичав Ріенс. — Загаси ліхтар.
Смердюк випустив мотузку, Любисток безвладно звалився на землю, але так, щоб бачити, як той із ліхтарем устав перед дверима, а смердючий, із довгим ножем у руці, причаївся з іншого боку. Крізь шпарини в дошках світилися вогні борделю, поет чув гамір та співи, що лунали звідти.
Двері хліва скрипнули й відчинилися, у них з’явилася невисока постать, загорнута в плащ, у круглому, щільно натягненому на голову капелюсі. Після миті вагання жінка переступила поріг. Смердючий підступив до неї і з розмаху тяв ножем. І звалився навкарачки, бо ніж, не зустрівши опору, пройшов крізь горло постаті, наче крізь клуби диму. Бо постать і насправді була клубами диму, який уже розвіювався. Але перш ніж встиг розвіятись, до хліва увірвалася постать інша, невиразна, темна і спритна, наче ласка. Любисток побачив, як, кинувши плащ у того, з ліхтарем, вона перескочила над смердючим, бачив, як щось блиснуло в її руці, почув, як смердюк хекнув і дико захрипів. Другий бурмило вигрібся з-під плаща, стрибнув, замахнувся ножем. Із долоні темної постаті з сичанням вистрелила вогниста блискавка, із жахливим тріском розлилася, наче палаюче масло, по обличчю та плечах здорованя. Здоровань жахливо заверещав, хлів наповнився запахом смаженого м’яса.
Тоді атакував Ріенс. Чари, що він кинув, розігнали темряву синім блиском, у якому Любисток побачив струнку жінку в чоловічому одязі, яка дивно жестикулювала обома руками. Побачив він її на мить, бо синій блиск зник — раптово, серед гуркоту й сліпучого сяйва, а Ріенс із лютим ревінням полетів назад, гепнувся об дерев’яну перегородку, ламаючи її з тріском. Жінка в чоловічому одязі скочила за ним слідом, у долоні її мигнув стилет. Хлів знову наповнився блиском, цього разу золотим, що бив із сяючого овала, який раптом з’явився у повітрі. Любисток побачив, як Ріенс підхопився з долівки і стрибнув в овал, миттєво там зникнувши.
Овал втратив блиск, але, перш ніж він згас цілковито, жінка встигла добігти й викрикнути щось незрозуміле, простягаючи руку. Затріщало й зашуміло, а овал, гаснучи, на мить закипів, загудів вогнем. Звіддаля, дуже здалеку, до вух Любистка долинув невиразний звук, відгомін чогось, що нагадувало крик болю. Овал згас, у хліву знову запанувала темрява. Поет відчув, як зникає кляп з його рота.
— На допомогу! — завив він. — Рятунку!
— Не дерися так, Любистку, — сказала жінка, присідаючи обабіч нього й розтинаючи йому пута ножем-метеликом Ріенса.
— Йеннефер? Це ти?
— Ти ж не стверджуватимеш, що забув, як я виглядаю. Та й голос мій, хіба, чужий для твого музичного вуха. Можеш устати? Кісток тобі не поламали?
Любисток важко підвівся, застогнав, розтер руки.
— Що з ними? — вказав на тіла, що лежали на долівці.
— Перевіримо. — Чародійка із клацанням склала ніж. — Один повинен жити. Я мала б до нього кілька запитань.
— Оцей, — трубадур устав над смердюком, — може, живий.
— Не думаю, — спокійно промовила Йеннефер. — Цьому я перерізала трахею і сонну артерію. Може, щось у ньому ще шумить, але пошумить дуже недовго.
Любисток здригнувся.
— Ти перерізала йому горло?
— Якби я із вродженої обережності не вислала поперед себе ілюзію, тут би лежала я. Гляньмо на того другого… Зараза. Дивися, такий моцний хлоп, а не витримав. Шкода, шкода…
— Він також мертвий?
— Не витримав шоку. Гм… Я трошки сильніше, ніж треба, його підсмажила… Глянь, навіть зуби обвуглилися… Що з тобою, Любистку? Будеш блювати?
— Буду, — невиразно відповів поет, зігнувшись і спершись лобом об стінку хліва.
— Це все? — Чародійка відставила кубок, потягнулася за рожном[7] із курчатками. — Нічого ти не набрехав? Нічого не забув?
— Нічого, крім подяки. Дякую тобі, Йеннефер.
Вона глянула йому в очі, легенько кивнула, її чорні лискучі локони захвилювалися, каскадом стекли на спину. Вона зсунула печене курча на дерев’яну тарілку й почала його вміло розбирати. Користувалася ножем і виделкою.
Любисток досі знав лише одну особу, яка настільки ж вправно могла їсти курчаток ножем і виделкою. Тепер уже знав, де й від кого Ґеральт цьому навчився. «Ха, — подумав, — не дивно, він мешкав цілий рік у неї вдома у Венґерберзі, й, перш ніж від неї утік, вона зуміла вкарбувати в нього не одне дивацтво». Сам він стягнув з рожна друге курча, не роздумуючи відірвав ніжку й почав її обгризати, демонстративно тримаючи обома руками.