— Послухай мене, — сказала вона гостро, стукнувши кубком об стіл. — Послухай уважно. Викресли ту баладу зі свого репертуару. Не співай її.
— Ти говориш про…
— Ти чудово знаєш, про що я говорю. Співай про війну з Нільфгардом. Співай про Ґеральта й про мене, нам ти цим ані зашкодиш, ані допоможеш, нічого не виправиш і не погіршиш. Але про Левеня з Цінтри не співай.
Вона роззирнулася, перевіряючи, чи хтось із нечисленних о цій порі гостей корчми не прислухається, почекала, поки дівка-прибиральниця піде до кухні.
— Також намагайся уникати зустрічей сам на сам із людьми, яких ти не знаєш, — сказала вона тихо. — З такими, які забувають при зустрічі передати вітання від спільних знайомих. Розумієш?
Він глянув на неї, заскочений зненацька. Йеннефер посміхнулася.
— Вітання від Дійкстри, Любистку.
Тепер уже бард полохливо роззирнувся навколо. Його здивування мало бути помітним, а вираз обличчя — кумедним, бо чародійка дозволила собі досить глузливу гримасу.
— При нагоді, — прошепотіла вона, перехиляючись через стіл, — Дійкстра просить про рапорт. Ти повертаєшся з Вердену, а Дійкстру цікавить, про що говорять при дворі короля Ервіла. Просив переказати тобі, що цього разу рапорт має бути конкретним, докладним і в жодному разі не віршованим. Прозою, Любистку. Прозою.
Поет проковтнув слину, кивнув. Мовчав, роздумуючи над питанням. Але чародійка його випередила.
— Надходять важкі часи, — сказала вона тихо. — Важкі й небезпечні. Надходить час змін. Прикро було б старіти з переконанням, що ти не вчинив нічого, щоб зміни, які надходять, стали змінами на краще. Правда?
Він погодився, кивнувши, відкашлявся.
— Йеннефер?
— Слухаю тебе, поете.
— Ті у хліву… Хотілося б знати, ким вони були, хто їх прислав. Ти забила обох, але ж ходять чутки, що ви вмієте витягати інформацію навіть із небіжчиків.
— А про те, що некромантія заборонена едиктом Капітулу, чутки не ходять? Заспокойся, Любистку. Ті горлорізи, напевне, й так знали небагато. Той, хто втік… Гм… З ним — інша справа.
— Ріенс. Він був чародієм, вірно?
— Так. Але не дуже вправним.
— А втім — втік від тебе. Я бачив, яким чином. Він телепортувався, чи не так? Чи це ні про що не свідчить?
— Вочевидь, свідчить. Про те, що хтось йому допоміг. Той Ріенс не мав ні достатньо часу, ні достатньо сил, аби відкрити овальний портал, підвішений у повітрі. Такий телепорт — це тобі не в кия дмухати. Зрозуміло, що хтось інший його відкрив. Хтось незрівнянно сильніший. Тому я боялася за ним гнатися, не знаючи, де опинюся. Але я послала услід за ним досить високу температуру. Потребуватиме чимало заклять і еліксирів проти опіків, але все одно на якийсь час буде позначений.
— Може, тебе зацікавить, що то був нільфгардець.
— Ти так вважаєш? — Йеннефер випросталася, швидким рухом вийняла з кишені ніж-метелик, крутнула в долоні. — Нільфгардські ножі зараз носить чимало осіб. Вони зручні й вигідні, можна їх сховати навіть за декольте…
— Не в ножі справа. Допитуючи мене, він вжив вираз «битва за Цінтру», «здобуття міста» чи якось так. Я ніколи не чув, аби хтось називав так ті події. Для нас це завжди була різанина. Цінтрійська різанина. Ніхто інакше не говорить.
Чародійка підняла долоню, глянула на нігті.
— Спритно, Любистку. Маєш чутливе вухо.
— Професійне викривлення.
— Цікаво, яку професію ти маєш на увазі? — посміхнулася вона грайливо. — Але дякую тобі за інформацію. Була цінною.
— Нехай це буде, — відповів він посмішкою, — мій внесок у зміни на краще. Скажи мені, Йеннефер, чому Нільфгард так цікавиться Ґеральтом і дівчинкою з Цінтри?
— Не пхай у те носа, — посерйознішала вона раптом. — Я говорила, що ти маєш забути, що коли-небудь чув про онуку Каланте.
— Авжеж, говорила. Але я не шукаю теми для балади.
— Тож чого ти, хай тобі грець, шукаєш? Ґулі на лоба?
— Припустімо, — сказав він тихо, спираючись підборіддям на сплетені долоні й глянувши в очі чародійці, — припустімо, що Ґеральт і справді знайшов і врятував ту дитину. Припустімо, що він нарешті повірив у силу призначення і забрав знайдену дитину із собою. Куди? Ріенс намагався вичавити це з мене тортурами. А ти знаєш, Йеннефер. Знаєш, куди відьмак сховався.
— Знаю.
— І знаєш, як туди дістатися?
— І це знаю.
— Ти не вважаєш, що треба б його застерегти? Попередити, що його й дівчинку шукають люди типу того Ріенса? Я б туди поїхав, але я й насправді не знаю, де воно… Це місце, назву якого я вважаю за краще не вимовляти…