— Доходь уже висновку, Любистку.
— Якщо ти знаєш, де Ґеральт, ти повинна поїхати й застерегти його. Ти йому винна, Йеннефер. Адже тебе дещо з ним поєднувало.
— Авжеж, — сказала вона прохолодно. — Дещо мене з ним поєднувало. Тому я його трохи знаю. Він не любив, коли нав’язувалися з допомогою. А якщо він допомоги потребував, то шукав її в осіб, до яких мав довіру. Від тих подій минуло більше року, а я… не мала від нього жодної звістки. А якщо йдеться про борг, то я йому винна рівно стільки ж, скільки й він мені. Не менше і не більше.
— То туди поїду я. — Він підвів голову. — Скажи мені…
— Не скажу, — перебила вона. — Ти спалився, Любистку. Можуть дістатися до тебе знову, що менше ти знаєш, то краще. Зникай звідси. Їдь у Реданію, до Дійкстри й Філіппи Ейльгарт, приклейся до двору Візіміра. І ще раз попереджаю тебе: забудь про Левеня з Цінтри. Про Цірі. Удавай, що ніколи не чув цього імені. Зроби, про що я тебе прошу. Я не хотіла б, аби тебе спіткало щось зле. Занадто сильно я тебе люблю, і занадто багато чим я тобі завдячую…
— Ти вже вдруге це сказала. Чим ти мені завдячуєш, Йеннефер?
Чародійка відвернулася, довго мовчала.
— Ти їздив із ним, — сказала вона нарешті. — Дякуючи тобі, він був не сам. Ти був йому другом. Ти був із ним.
Бард опустив погляд.
— Небагато він з того мав, — пробурмотів. — Не дуже він скористався з тієї дружби. Мав від мене головним чином клопіт. Щоразу мусив витягати мене з якихось тарапатів[8]… Допомагати мені…
Вона перехилилася через стіл, поклала руку йому на долоні, сильно стиснула, не сказавши жодного слова. В очах її був жаль.
— Їдь до Реданії, — повторила по хвильці. — До Третогору. Там будеш під доглядом Дійкстри й Філіппи. Не намагайся гратися в героя. Ти вплутався у небезпечну аферу, Любистку.
— Я це помітив, — скривився він, масажуючи руку. — Саме тому і вважаю, що треба застерегти Ґеральта. Ти одна знаєш, де його шукати. Знаєш шлях. Я здогадуюся, що ти там була… гостею…
Йеннефер відвернулася. Любисток бачив, як вона стиснула губи, як здригнулися м’язи на її щоці.
— Авжеж, доводилося колись, — сказала, а в голосі було щось невловимо дивне. — Доводилося мені бувати там гостем. Але ніколи — непроханим.
Вітер люто завив, зашарпав волоті трав, якими поросли руїни, зашумів у кущах глоду й у високій кропиві. Хмари прокотилися через колесо місяця, на мить освітивши величезну фортецю, заливаючи блідим, тріпотливим від тіней блиском рів і залишки муру, відкриваючи купи черепів, що шкірили поламані зуби, дивлячись у ніщо чорними дірами очних ямок. Цірі тихо писнула й накрила голову плащем відьмака.
Кобила, підштурхнута п’ятками, обережно переступила купу цегли, увійшла під зламану аркаду. Підкови, видзвонюючи по кам’яних плитах, пробуджували серед мурів примарні відлуння, заглушені виючим вітром. Цірі тряслася, учепившись пальцями в гриву.
— Боюся, — прошепотіла вона.
— Немає чого боятися, — відповів відьмак, кладучи долоню їй на плече. — В усьому світі важко знайти безпечніше місце. Це — Каер Морен, Відьмаче Оселище. Тут колись був красивий замок. Давно.
Вона не відповіла, низько схилила голову. Кобила Відьмака, яку звали Плітка, стиха форкнула, наче й сама хотіла її заспокоїти.
Вони занурилися у темну безодню, у довгий безкінечний чорний тунель серед колон й аркад. Плітка ступала впевнено й охоче, не зважаючи на непроглядну темряву, жваво видзвонювала підковами по каменю.
Перед ними, в кінці тунелю, раптом загорілася червоним рівна вертикальна лінія. Росла й розширювалася, перетворившись на двері, з-за яких било сяйво, миготливий відблиск скіпок, заткнутих у залізні ухвати на стінах. У дверях постала чорна, розмазана у сяйві постать.
— Хто? — Цірі почула злий металевий голос, що бринів, наче гавкання собаки. — Ґеральте?
— Так, Ескелю. Це я.
— Входь.
Відьмак зійшов, зняв Цірі з сідла, поставив на землю, тицьнув у руки вузлик, який вона судомно обхопила обіруч, жаліючи, що він занадто малий, щоб могла вона заховатися за ним уся.
— Зачекай тут із Ескелем, — сказав відьмак. — Я відведу Плітку до стайні.
— Ходи до світла, малий, — гарикнув чоловік, названий Ескелем. — Не стій у темряві.
Цірі глянула вгору, на його обличчя, і ледве стримала крик жаху. Це була не людина. Хоча стояла на двох ногах, хоча пахла потом і димом, хоча носила нормальну людську одежу, це була не людина. «У жодної людини, — подумала вона, — не може бути такого обличчя».
— Ну, чого чекаєш? — повторив Ескель.
Вона не ворухнулася. Із темряви чула стукіт підків Плітки, той віддалявся. Щось м’яке й пискуче пробігло по її нозі. Вона підскочила.