Чародійка захихотіла, потерла об стегно долоню, що свербіла після закляття. Дівчинка схилилася, оглянула коліно.
— О-о, — сказала. — Вже не болить! І дірки немає… Чи воно — чари?
— Вірно.
— Ти чаклунка?
— І знову ти здогадалася. Хоча, признаюся, я б воліла, аби називали мене чародійкою. Щоб не помилятися, можеш використовувати моє ім’я. Трісс. Просто Трісс. Ходімо, Цірі. Знизу на мене чекає кінь, поїдемо разом до Каер Морену.
— Я повинна бігти, — помотала головою Цірі. — Недобре переривати біг, бо тоді в м’язах робиться молоко. Ґеральт говорить…
— Ґеральт у фортеці?
Цірі насупилася, стиснула губи, глипнула на чародійку оком з-під попелястого чубчика. Трісс знову захихотіла.
— Добре, — сказала. — Не питатиму. Раз таємниця — то таємниця, ти правильно робиш, що не звіряєш її особі, котру майже не знаєш. Ходімо. На місці побачимо, хто є у замку, а кого немає. А м’язами не переймайся, я знаю, як упоратися з молочною кислотою. О, ото мій коник. Я тобі допоможу…
Вона простягнула руку, але Цірі допомоги не потребувала. Скочила в сідло вправно, легко, майже не відштовхуючись. Мерин сіпнувся, заскочений, затупав, але дівчинка швидко вхопила вуздечку, заспокоїла його.
— Бачу, з кіньми ти собі раду даєш.
— Я усьому раду даю.
— Посунься ближче до луки. — Трісс вклала ногу у стремено, схопилася за гриву. — Дай мені трохи місця. І не вибий мені ока тим мечем.
Мерин, підштурхнутий п’ятками, пішов кроком по річищу струмка. Вони проїхали ще один яр, видряпались на округле узгір’я. Звідти вже було видно притулений до урвища Каер Морен — частково зруйновану трапецію захисного муру, рештки барбакану й брами, товстезний тупий стовп донжону.
Мерин форкнув і смикнув головою, проходячи рів по залишках мосту. Трісс натягнула вуздечку. На неї трухляві черепи й скелети, що лежали на дні рову, не справили ніякого враження. Вона це вже бачила.
— Не люблю цього, — раптом відгукнулася дівчинка. — Це не так, як повинно бути. Померлих треба закопувати в землю. Під курганами. Вірно?
— Вірно, — спокійно підтвердила чародійка. — Я теж так вважаю. Але відьмаки трактують цей цвинтар як… нагадування.
— Нагадування про що?
— На Каер Морен, — Трісс спрямувала коня до потрісканих арок, — напали. Дійшло до кривавої битви, в якій загинули майже всі відьмаки, вціліли тільки ті, кого в ту мить не було у фортеці.
— Хто на них напав? І навіщо?
— Не знаю, — збрехала вона. — То було страшенно давно, Цірі. Розпитай відьмаків.
— Я розпитувала, — буркнула дівчинка. — Але вони не захотіли мені сказати.
«Я їх розумію, — подумала чародійка. — Дитині, яку вчать на відьмака, до того ж дівчинці, яка не пройшла мутаційні зміни, не говорять про такі справи. Не розповідають такій дитині про різанину. Не лякають таку дитину перспективою того, що й вона колись може почути про себе слова, які викрикували фанатики, маршируючи на Каер Морен. Мутант. Потвора. Дивовижа. Прокляте богами, противне природі створіння. Ні, — подумала вона, — я не дивуюся відьмакам, що не розповіли тобі про це, мала Цірі. І я також тобі про це не розповім. Я, мала Цірі, маю ще більше причин мовчати. Бо я чародійка, а без допомоги чародіїв фанатики не здобули б тоді замок. І отой мерзотний пасквіль, отой поширений «Монструм», який збудив фанатиків і надихнув їх на злочин, також, подейкують, був анонімним твором якогось чарівника. Але я, мала Цірі, не визнаю колективної відповідальності, не відчуваю потреби спокути стосовно події, що мала місце за півстоліття до мого народження. А скелети, які мають бути вічним нагадуванням, нарешті повністю струхлявіють, розпадуться пилом і кануть у забуття, полетять за вітром, який безустанно шмагає схили…»
— Вони не хочуть так лежати, — сказала раптом Цірі. — Не хочуть бути символом, докором сумління чи застереженням. Але не хочуть також, аби прах їх розвіяло вітром.
Трісс підвела голову, почувши зміну в голосі дівчинки. Миттєво відчула магічну ауру, пульсацію і шум крові у скронях. Напружилася, але не відгукнулася ані словом, боячись перервати й збити те, що діялося.
— Звичайний курган. — Голос Цірі робився усе більше ненатуральним, металевим, холодним і злим. — Купка землі, поросла кропивою. Смерть має очі блакитні й холодні, а висота обеліску значення не має, як не мають значення і написи, які на ньому виб’ють. Хто може знати про це краще за тебе, Трісс Мерігольд, чотирнадцята з Гори?
Чародійка завмерла. Бачила, як руки дівчинки стискаються на гриві коня.
— Ти померла на Горі, Трісс Мерігольд, — знову промовив злий, чужий голос. — Навіщо ти сюди приїхала? Повернися, повернися негайно, а цю дитину, Дитину Старшої Крові, забери із собою, щоб віддати її тим, кому належить. Зроби те, Чотирнадцята. Бо якщо ти цього не зробиш, то помреш іще раз. Настане день, коли Гора нагадає про себе. Нагадають про себе братерська могила й обеліск, на якому вибите твоє ім’я.