Весемір глянув на Ґеральта. Біловолосий відьмак мовчав, обличчя мав нерухоме, навіть тремтінням повіки не зреагував на німе прохання про допомогу.
— Це не так, як ти думаєш, — відкашлявся старий. — Ґеральт привіз її сюди минулої осені. У неї немає нікого, крім… Трісс, як тут не повірити у призначення, коли…
— Що призначення має до вимахування мечем?
— Ми вчимо її мечу, — тихо відізвався Ґеральт, повертаючись до неї й дивлячись просто в очі. — Бо чого ж іще ми маємо її вчити? Ми не вміємо нічого більше. Призначення чи ні, Каер Морен зараз її дім. Принаймні, на якийсь час. Тренування і фехтування її забавляють, підтримують здоров’я тіла й форму. Дозволяють забути про трагедію, яку вона пережила. Це зараз її дім, Трісс. Вона не має іншого.
— Багато цінтрійців, — чародійка витримала його погляд, — після поразки втекли до Вердену, до Брюґґе, до Темерії, на острови Скелліґе. Серед них є вельможі, барони, рицарі. Приятелі, родичі… як і формальні… піддані цієї дівчинки.
— Приятелі й родичі не шукали її після війни. Не знайшли її.
— Бо не їм її було призначено? — посміхнулася вона, не дуже щиро, але дуже чарівно. Найчарівніше, як уміла. Не хотіла, щоб він говорив таким тоном.
Відьмак стенув плечима. Трісс, яка трохи його знала, одразу ж змінила тактику, вирішила не переконувати.
Знову глянула на Цірі. Дівчинка, вправно ступаючи по балансиру, виконала швидкий напівоберт, тяла легко, одразу ж відскочивши. Ударений манекен заколихався на мотузці.
— Ну, нарешті! — крикнув Ламберт. — Нарешті ти зрозуміла! Відійди — і ще раз. Хочу впевнитися, що це не випадково!
— Той меч, — Трісс повернулася до відьмаків, — схоже, гострий. Колода, схоже, слизька й нестабільна. А вчитель, схоже, ідіот, який пригнічує дівчинку криками. Ви не боїтеся нещасного випадку? А може, розраховуєте, що призначення захистить від нього дитину?
— Цірі десь із півроку вчилася без меча, — сказав Коен. — Вона вміє рухатися. А ми слідкуємо, бо…
— Бо це — її дім, — закінчив Ґеральт тихо, але рішуче. Дуже рішуче. Тоном, що припиняв дискусію.
— Ну, власне, у тому вся справа, — глибоко зітхнув Весемір. — Трісс, ти, мабуть, заморилася. Голодна?
— Не заперечую, — зітхнула й вона, відмовившись піймати поглядом очі Ґеральта. — Щиро кажучи, валюся з ніг. Останню ніч на шляху я провела у напіврозваленому курені пастухів, загарбавшись у солому й мішки. Ущільнила розвалище чарами, і якби не це — здубіла б хіба. Марю про чисту постіль.
— З’їж із нами вечерю. Зараз. А потім добре виспишся і відпочинеш. Ми приготували для тебе найкращу кімнату, ту, в башті. Й установили там найкраще ліжко, яке було в Каер Морені.
— Дякую. — Трісс легенько посміхнулася.
«У вежі, — подумала. — Нехай тобі, Весеміре. Сьогодні може бути й у вежі, якщо вже так тобі йдеться про умовності. Можу спати у вежі, у найкращому ліжку з усіх ліжок у Каер Морені. Хоча я воліла б із Ґеральтом у найгіршому».
— Ходімо, Трісс.
— Ходімо.
Вітер постукував віконницями, ворушив рештками з’їденого міллю гобелена, яким утеплили вікно. Трісс лежала на найліпшому в усьому Каер Морені ліжку, серед повної темряви. Не могла заснути. І не через те, що найкраще ліжко в Каер Морені було справжньою розвалиною. Трісс інтенсивно думала. А всі думки, що полохали її сон, крутилися навколо одного базового питання.
Навіщо її викликали до фортеці? Хто це зробив? Для чого? І з якою метою?
Хвороба Весеміра не могла бути нічим іншим, як приводом. Весемір був відьмаком. Те, що одночасно він був столітнім дідом, не змінювало того факту, що його здоров’ю міг позаздрити будь-хто з молодих. Якби ще виявилося, що старого дзьобнула жалом мантикора чи покусав вовкулака, Трісс повірила б, що її викликали до нього. Але «кості ломить»? Смішно. Ломоту в кістках, не дуже оригінальну болячку у приголомшливо холодних мурах Каер Морену, Весемір вилікував би відьмачим еліксиром або й іще простіше: міцною житньою горілкою, застосованою в рівних пропорціях зовнішньо і внутрішньо. Не потребував би він чародійки, її заклять, фільтрів чи амулетів.
Тож хто її викликав? Ґеральт?
Трісс крутилася в ліжку, відчуваючи хвилю тепла, що огортало її. І збудженість, що лише зростала від злості. Вона тихо вилаялася, копнула перину, перевернулася на бік. Старовинне ложе заскрипіло, затріщало у зчленуваннях. «Не володію собою, — подумала вона. — Поводжуся наче дурний підліток. Або ще гірше — як недопещена стара панна. Не можу навіть логічно думати».
Вона вилаялася знову.
Вочевидь, це не Ґеральт. Без емоцій, мала, без емоцій, пригадай його міну там, у стайні. Ти вже бачила такі міни, мала, бачила, не обдурюй себе. Дурнуваті, винуваті, заклопотані міни чоловіків, які хочуть забути, які жаліють, які не хочуть пам’ятати того, що сталося, не хочуть повернення того, що було. Боги, мала, не обдурюй себе, що цього разу інакше. Ніколи не буває інакше. І ти про це знаєш. Бо ти ж маєш чималий досвід, мала.