— Напад був. На заставу. Вчора вночі. — Сотник випередив запитання. — Ледве встигли ми з допомогою, інакше знайшли б тут лише спалену землю.
— Хто був нападником? Розбійники? Мародери?
Жовнір покачав головою, сплюнув, подивився на Цірі й скорчену в сідлі Трісс.
— Зайдіть за частокіл, — сказав, — бо за мить чародійка з сідла злетить. Маємо вже тут кілька поранених, тож однією більше — що за різниця.
На подвір’ї, у відкритій, під навісом, кліті лежало кілька людей у закривавлених пов’язках. Трохи далі, між стіною частоколу й дерев’яною криницею із «журавлем», Ґеральт помітив шість нерухомих тіл, накритих мішковиною, з-під якої стирчали тільки ноги в брудних стоптаних чоботах.
— Кладіть чародійку там, серед поранених. — Жовнір вказав на кліть. — Ха, пане відьмаче, це справді невдача, що вона хвора. Кілька наших отримало в битві, ми б не відмовилися від магічної допомоги. Одному, котрому ми стрілу витягли, вістря у тельбухах залишилося, ґиґне хлопчина до ранку, точно ґиґне… А чародійка, яка могла б його врятувати, сама в гарячці лежить, від нас допомоги виглядає. У недобрий час, як я сказав, у недобрий…
Урвав, бачачи, що відьмак не відводить погляду від накритих рядном тіл.
— Двоє із тутешньої сторожі, двоє наших і двоє… тамтешніх, — сказав, підіймаючи окраєць зашкарублої тканини. — Гляньте, якщо бажається.
— Цірі, відійди.
— Я також хочу побачити! — Дівчинка вихилилася з-за нього, з роззявленим ротом дивлячись на трупи.
— Відійди, прошу. Займися Трісс.
Цірі пирхнула неохоче, але послухалася. Ґеральт підійшов ближче.
— Ельфи, — сказав, не приховуючи здивування.
— Ельфи, — підтвердив солдат. — Скойа’таелі.
— Хто?
— Скойа’таелі, — повторив жовнір. — Лісові банди.
— Дивна назва. Якщо не помиляюся, значить воно «білки»?
— Так, пане. Саме білки. Так вони самі звуться ельфійською мовою. Одні кажуть, що тому, що часом хвости білок на ковпаках та капелюхах носять. Інші — що воно через те, що в хащах мешкають, горішками годуються. Проблем із ними все більше, кажу вам.
Ґеральт покрутив головою. Солдат накрив трупи рядном, витер руки об каптан.
— Ідіть, — сказав. — Нема чого тут стояти, до коменданта вас поведу. Хворою наш десятник займеться, якщо впорається. Уміє припалювати і зшивати рани, кості складати, так, може, й ліки зуміє змішати, хто його зна, він хлоп файний, горець. Ходімо, пане відьмаче.
У хаті митника, задимленій і холодній, власне тривала жвава, галаслива дискусія. Коротко стрижений рицар у кольчузі й жовтій туніці покрикував на двох купців і економа, за чим із досить байдужою й понурою міною спостерігав митник із перев’язаною головою.
— Сказав я — ні! — Рицар гепнув кулаком об розхитаний стіл і випростався, поправляючи ринграф[13] на грудях. — Поки не повернуться роз’їзди, ви мені звідси не рушите! Не будете гостинцями вештатися!
— Маю за два дні в Девоні бути! — дерся економ, підсовуючи під очі рицаря короткий різьблений кий із випаленим знаком. — Я колону веду! Якщо спізнюся, комірник мені голову відірве! Воєводі поскаржуся!
— А поскаржся, поскаржся, — насмішкувато сказав рицар. — І раджу, набий собі спочатку штани соломою, бо воєвода тебе в сраку копне. Але поки що я тут наказую, бо воєвода далеко, а комірник твій — гівно для мене. О, Уніст! Кого це ти привів, сотнику? Ще один купець?
— Ні, — відповів сотник неквапливо. — Це відьмак, пане. Імення його — Ґеральт із Рівії.
На здивування Ґеральта, рицар посміхнувся широко, підійшов і простягнув руку для привітання.
— Ґеральт із Рівії, — повторив, усе ще посміхаючись. — Я чув про вас, та ще й не з абияких вуст. Що вас сюди привело?
Ґеральт пояснив, що його привело. Рицар перестав посміхатися.
— Потрапили ви в поганий час. І в таку ж місцевість. У нас тут війна, пане відьмаче. По лісах вештається банда скойа’таелів, не далі як учора ми з ними схльоснулися. Я тут на підкріплення чекаю, та починаємо облаву.
— Із ельфами воюєте?
— Не тільки із ельфами. Що ж це, ви, відьмаче, про білок не чули?
— Ні. Не чув.
— Де ж ви останні два роки були? За морями? Бо в нас, у Кедвені, скойа’таелі подбали про те, щоб дізналися про них, так, непогано про те постаралися. Перші банди з’явилися, ледь війна із Нільфгардом запалала. Скористалися, прокляті нелюди, нашими проблемами. Ми ж на півдні билися, а вони в тилу партизанську війну розпочали. На те розраховували, що Нільфгард нас розчавить, почали про кінець людського панування кричати, про повернення старих порядків. Людей у море! Таке їхнє гасло, з таким убивають, палять і грабують!