— Саме так і ніяк інакше! — сказав різко. — Дітей вам шкода, а самі ви — наче дитина на цьому світі, мій пане. Замирення з Нільфгардом — то справа крихка, наче яєчна шкаралупка, не сьогодні, так завтра війна може знову початися, а на війні воно по-всякому буває. Якщо нас поб’ють, то як думаєте, що станеться? Скажу вам: вийдуть тоді ельфійські командо з лісів, вийдуть у силі й численності, а ці лояльні зараз же до них приєднаються. Ті ваші лояльні ґноми, ваші приязні половинчики, говоритимуть тоді, думаєте, про мир, про об’єднання? Ні, пане. Вони тельбухи з нас випускатимуть, це їхніми руками Нільфгард із нами розправиться. І потоплять нас у морі, як і обіцяють. Ні, пане, не можна нам із ними цацькатися. Або вони, або ми. Третьої дороги немає в нас!
Двері хати скрипнули, став у них жовнір у закривавленому фартусі.
— Вибачте, що заважаю, — сказав. — Хтой-то з мосьпанства привіз оточку хвору жіночку?
— Я, — сказав відьмак. — А що сталося?
— Дозвольте зі мною.
Вийшли вони на подвір’я.
— Зле з нею, пане, — сказав жовнір, вказуючи на Трісс. — Дав я їй-тко горілки із перцем та селітрою, але не допомогло. Не дуже…
Ґеральт не прокоментував, бо й не було чого коментувати. Чародійка, зігнута й скорчена, власне, являла собою беззаперечне підтвердження, що горілка з перцем і селітрою — це не те, що її шлунок міг би прийняти.
— То може якась зараза бути, — насупився жовнір. — Альбо та, як її там… Зинтерія. Якби-тко воно так по людям розлилося…
— Це чародійка, — запротестував відьмак. — Чародійки не хворіють…
— А й справді, — цинічно втрутився рицар, який вийшов за ними. — Ваша, як бачу, чи не пульсує здоров’ям. Пане Ґеральте, послухайте мене. Жінці потрібна допомога, а ми такої надати їй не можемо. Також я не можу — зрозумійте — ризикувати епідемією серед війська.
— Розумію. Поїду негайно. Не маю вибору, мушу повернути в бік Девона чи Ард Каррайга.
— Далеко не від’їдете. Роз’їзди мають наказ затримувати усіх. Крім того, це небезпечно. Скойа’таелі пішли саме в той бік.
— Справлюся.
— З того, що я про вас чув, — скривив губи рицар, — не сумніваюся, що ви справилися б. Але зважте, що ви не самі. Маєте на шиї важкохвору й того шмаркача…
Цірі, що саме намагалася почистити об щабель драбини замаюшений лайном чобіт, підвела голову. Рицар кашлянув й відвів погляд. Ґеральт усміхнувся легенько. За останні два роки Цірі майже забула про своє походження і майже цілковито позбулася княжих манер і поз, але погляд її, коли вона того хотіла, сильно нагадував погляд бабці. Так сильно, що королева Каланте напевне пишалася б онукою.
— Та-а-ак, про що це я… — зупинився рицар, заклопотано смикаючи пояс. — Пане Ґеральте, я знаю, що вам треба зробити. Їдьте за річку, на південь. Наздоженете караван, що йде шляхом. Ніч незабаром, караван точно на постій стане, наздоженете його до світанку.
— Що воно за караван?
— Не знаю. — Рицар стенув плечима. — Але то не купці й не звичайний обоз. Завеликий у них порядок, вози однакові, закриті… Ніби комірники королівські. Я їх через міст пропустив, бо їдуть шляхом на південь, напевне до бродів на Лікселі.
— Гм-м-м… — задумався відьмак, дивлячись на Трісс. — То було б мені по дорозі. Але чи знайду я там допомогу?
— Може, так, — холодно сказав рицар. — А може, ні. Але тут ви її не знайдете напевне.
Не почули його і не помітили, коли під’їжджав, поглинуті розмовою, сиділи навколо вогнища, що мертвотно-жовтим блиском просвічувало полотнища поставлених у коло фургонів.
Ґеральт трохи натягнув вуздечку кобили, змусивши її голосно заіржати. Хотів попередити караван, що став на бівак, хотів пом’якшити несподіванку й запобігти нервовим рухам. Із досвіду знав, що спускові механізми арбалетів не люблять нервових рухів.
Обозники підхопилися й попри застереження зробили численні нервові рухи. Більшість, він побачив це відразу, були ґномами. Це його дещо заспокоїло — ґноми, хоча й надзвичайно запальні, звикли в таких ситуаціях спершу питати, а лише потім стріляти з арбалетів.
— Хто? — хрипло крикнув один із ґномів, швидким, енергійним рухом висмикнувши забиту в колоду біля вогнища сокиру. — Хто йде?
— Друг. — Відьмак зліз з коня.
— Цікаво — чий! — гарикнув ґном. — Наблизься. Руки тримай так, щоб ми їх бачили.
Ґеральт наблизився, тримаючи руки так, аби їх міг добре бачити навіть хворий на кон’юнктивіт чи курячу сліпоту.
— Ближче.
Він послухався. Ґном опустив сокиру, легенько нахилив набік голову.