— Я пам’ятаю. Лежи спокійно.
— Я мушу… О-о-ох…
Відьмак нахилився без слів, підняв чародійку разом із коконом ковдр, у які та була загорнута, й пішов у ліс, у темряву. Цірі зітхнула.
Відвернулася, почувши важкі кроки. З-за фургону вийшов ґном, тримаючи під пахвою чималий вузлик. Полум’я вогнища блискало на вістрі сокири, застромленої за пояс, поблискували також і шишечки важкого шкіряного кубрака.
— Де хвора? — буркнув він. — На мітлі полетіла?
Цірі вказала в темряву.
— Ясно, — кивнув він. — Знаю той біль і паскудну неміч. Коли був я молодшим, жер усе, що вдавалося знайти чи впіймати, тож дристав не раз і не два. Хто вона, та чародійка?
— Трісс Мерігольд.
— Не знаю, не чув. Зрештою, я рідко маю справу із Братством. Ну, але треба ж представитися. Мене звуть Ярпен Зігрін. А тебе як звуть, курча?
— Інакше! — гримнула Цірі, а очі її блиснули.
Ґном зареготав, вишкірився.
— Ах, — вклонився із претензією. — Прошу пробачення. Я не розпізнав у темряві. Це аж ніяке не курчатко, а шляхетна панна. Припадаю до ніжок. Яке панна має ім’я, якщо це не таємниця?
— Це не таємниця. Я — Цірі.
— Цірі. Ага. А ким панна є?
— А це, — Цірі гордовито задерла носик, — це вже таємниця.
Ярпен знову пирхнув.
— Язичок у панни гострий, наче жало в оси. Тож нехай мені панна вибачить. Я приніс медикаментів та трохи їдла. Чи панна прийме, чи ж відправить геть старого грубіяна, Ярпена Зігріна?
— Вибачаюся… — Цірі схаменулася, нахилила голову. — Трісс і справді потрібна допомога, пане… Зігріне. Вона дуже хвора. Дякую за ліки.
— Нема за що. — Ґном знову вишкірив зуби, приязно хлопнув її по плечу. — Ходімо, Цірі, допоможеш мені. Медикамент треба приготувати. Накрутимо пігулки за рецептурою моєї бабці. Перед тими пігулками жодна зараза, що в тельбухах засіла, не встоїть.
Він розгорнув вузлика, дістав звідти щось схоже на брилу торфу й маленьке глиняне горнятко. Цірі наблизилася, зацікавлена.
— Треба тобі знати, мила Цірі, — сказав Ярпен, — що моя бабка зналася на лікуванні, як ніхто. На жаль, вважала вона, що джерелом більшості хвороб є неробство, а неробство краще за все лікується києм. Щодо мене й моєї рідні застосовувала вона ті ліки головним чином профілактично. Лупцювала нас за будь-якої нагоди або й без нагоди. Виняткова вона була яга. А раз, коли ні з того, ні з сього дала мені окраєць хліба зі смальцем і цукром, так мене здивувала, що я вражений випустив той окраєць, смальцем донизу. Ну, а бабця мене відлупцювала, стара мерзотна дірка. А тоді дала мені другий окраєць, от тільки вже без цукру.
— Моя бабця, — Цірі з розумінням кивнула, — також одного разу мене відлупцювала. Різкою.
— Різкою? — засміявся ґном. — Моя одного разу відходила мене держаком від кайла. Ну, але досить спогадів, треба пігулки крутити. Тримай, рви й уминай у кульки.
— Що воно таке? Липне та мажеться… Бу-у-е-е-е… А вже смердить як!
— То спліснявілий хліб з дерті. Досконалі ліки. Зминай кульки. Менші, менші, то ж для чародійки, не для корови. Дай одну. Добре. Тепер обваляємо кульку в медикаменті.
— Бу-у-е-е-е-е!
— Засмерділося? — Ґном наблизив кирпатий ніс до глиняного горнятка. — Неможливо. Давлений часник із гіркою сіллю засмердітися не має права, нехай би й сто років стояв.
— Гидота, бу-у-у-е-е-е. Трісс того не з’їсть!
— Застосуємо метод моєї бабки. Ти затиснеш їй ніс, а я буду пхати пігулки.
— Ярпене, — прошипів Ґеральт, вигулькуючи раптом із темряви з чародійкою на руках. — Бережися, щоб я тобі чогось не увіпхнув.
— Та це ліки! — обурився ґном. — Це допомагає! Пліснява, часник…
— Так, — слабко простогнала Трісс із глибини свого кокону. — Це правда… Ґеральте, це мені справді повинно допомогти…
— Бачиш? — Ярпен штурхнув Цірі ліктем, гордо задираючи бороду й вказуючи на Трісс, що з міною мучениці ковтала пігулки. — Мудра чарівниця. Знає, що добре.
— Що ти кажеш, Трісс? — Відьмак нахилився. — А, розумію. Ярпене, може, ти маєш дягиль? Або шафран?
— Пошукаю, попитаю. Я приніс вам води та трохи їдла…
— Дякую. Але вона передусім потребує відпочинку. Цірі, лягай.
— Зроблю ще компрес для Трісс…
— Я сам зроблю. Ярпене, я хотів би поговорити.
— Ходімо до вогнища. Відшпунтуємо барильце…
— Я хочу з тобою поговорити. Більшої аудиторії мені не потрібно. Скоріше навпаки.
— Ясно. Слухаю.
— Що воно за конвой?
Ґном підвів на нього малі проникливі очі.
— Королівська служба, — сказав повільно й зі значенням.