Ріенс також відчув енергію, що текла з телепорту, відчув допомогу, що надходила. Крикнув, заборсався, наче гігантська риба. Ґеральт спер йому коліно в груди, підняв руку, складаючи пальці в Знак Аард, націлився у палаючий портал. Це була помилка.
Із порталу ніхто не вийшов. Випромінилася з нього лише сила, а силу взяв Ріенс.
Із напружених пальців чаклуна виросли шестидюймові сталеві шипи. Вони увіткнулися у плече й груди Ґеральта із чутним тріском. Із шипів ударила енергія. Відьмак кинувся назад конвульсивним стрибком. Струс був таким, що він відчув і почув, як хрустять і ламаються в нього стиснуті від болю зуби. Щонайменше два.
Ріенс спробував підхопитися, але знову впав навколішки, на колінах поповз до телепорту. Ґеральт, ледь дихаючи, витягнув з-за халяви кинджал. Чаклун озирнувся, підвівся, заточився. Відьмак також заточився, але він був швидшим. Ріенс знову обернувся, заверещав. Ґеральт стис кинджал у долоні. Він був злий. Дуже злий.
Щось схопило його ззаду, обезвладнило, знерухомило. Медальйон на шиї запульсував різко, біль у пораненому плечі спазматично запульсував.
За якихось десять кроків позаду стояла Філіппа Ейльгарт. І з її піднятих долонь било матове світло — дві смуги, два промені. Обидва торкалися його спини, стискаючи плечі сяючими кліщами. Він шарпнувся, безрезультатно. Не міг зрушити з місця. Міг тільки дивитися, як Ріенс непевним кроком добирався до телепорту, що пульсував молочним сяйвом.
Ріенс повільно, не поспішаючи, увійшов у світло телепорту, занурився в нього, наче нирець, розмазався, зник. За мить після того овал згас, на хвилину зануривши вуличку в непроглядну, густу, оксамитову темряву.
Десь серед завулків кричали, б’ючись, коти. Ґеральт глянув на клинок меча, який він підняв, ідучи до чародійки.
— Чому, Філіппо? Чому ти це зробила?
Чародійка відступила на крок. Тримала в долоні стилет, який мить тому стирчав у черепі Тубланка Мішле.
— Навіщо ти питаєш? Адже знаєш і так.
— Так, — підтвердив він. — Тепер уже знаю.
— Тебе поранено, Ґеральте. Не відчуваєш болю, бо одурманений відьмацьким еліксиром, але глянь, яка кровотеча. Ти заспокоївся, щоб я нарешті могла підійти, без страху, й зайнятися тобою? Диявол, не дивися так! І не наближайся до мене. Ще крок, і я буду змушена… Не наближайся! Прошу! Не хочу заподіяти тобі кривди, а якщо ти наблизишся…
— Філіппа! — крикнув Любисток, тримаючи Шані — та усе ще плакала. — Ти здуріла?
— Ні, — із зусиллям сказав відьмак. — Вона цілком при пам’яті. І чудово знає, що робить. Увесь час знала, що робить. Вона нас використала. Зрадила. Ошукала…
— Заспокойся, — повторила Філіппа Ейльгарт. — Ти цього не зрозумів — і не треба, щоб розумів. Я мусила зробити те, що зробила. І не називай мене зрадницею. Бо я це зробила саме тому, щоб не зрадити справу більшу, ніж ти можеш собі уявити. Справу велику й важливу, настільки важливу, що треба заради неї без роздумів жертвувати справами дрібнішими, раз опинилися перед таким вибором. Ґеральте, дияволе, ми тут балакаємо, а ти стоїш у калюжі крові. Заспокойся і дозволь, щоб ми тобою зайнялися, я й Шані.
— Вона має рацію! — крикнув Любисток. — Тебе поранено, хай тобі грець! Треба тебе перев’язати, й тікати звідси! Посваритися можете й пізніше!
— Ти і твоя велика справа… — Відьмак, не звертаючи уваги на трубадура, невпевнено ступив уперед. — Твоя велика справа, Філіппо, і твій вибір — це той поранений, заколотий холоднокровно, коли вже сказав усе, що ти хотіла знати і про що мені дізнатися не можна. Твоя велика справа — це Ріенс, якому ти дозволила втекти, щоб той випадково не зрадив імені свого наймача. Аби він і далі міг убивати. Твоя велика справа — це трупи тут, яких бути не мусило. Вибачаюся, погано висловився. Не трупи. Дрібні справи!
— Я знала, що ти не зрозумієш.
— Не зрозумію, вірно. Ніколи. Але про що йдеться, я знаю. Ваші великі справи, ваші війни, ваша битва за порятунок світу… Ваша мета, яка виправдовує засоби… Прислухайся, Філіппо. Чуєш ті голоси, отой вереск? То коти б’ються за великі справи. За неподільне панування над купою сміття. Це не жарти, там ллється кров і летять клапті. Там триває війна. Але мене ті обидві війни, котяча й твоя, обходять неймовірно мало.
— Тобі так лише здається, — прошипіла чародійка. — Усе те почне тебе стосуватися, причому — раніше, ніж ти міг би подумати. Ти стоїш перед необхідністю вибору. Ти вплутався у призначення, мій дорогенький, сильніше, ніж ти вважав. Ти думав, що береш під опіку дитину, малу дівчинку. Ти помилявся. Ти приголубив полум’я, від якого в будь-яку мить може спалахнути світ. Наш світ. Твій, мій, інших. І тобі доведеться вибирати. Так, як мені. Так, як Трісс Мерігольд. Так, як мусила вибрати Йеннефер. Бо Йеннефер уже вибрала. Твоє призначення у її руках, відьмаче. Ти сам його в ті руки віддав.