— Не називай мене так, я тобі казала. А твоя нудота мене мало обходить. Як і всі інші реакції з обмеженого відьмацького набору реакцій.
— Й усе ж ти побачиш деякі з них, якщо не перестанеш пригощати мене оповідками про високу мету та бій за благо людства. І про драконів, страшних ворогів людського племені. Причину я знаю краще.
— Так? — примружилася чародійка. — І що ж такого ти знаєш, відьмаче?
— Хоча б те, — Ґеральт не звернув уваги на різке тремтіння медальйону на шиї, — що якби дракони не мали скарбниць, то потрібні б були всім, наче собаці п'ята нога, — і точно не чародіям. Цікаво, що при кожному полюванні на дракона завжди крутиться якийсь чародій, міцно пов’язаний із Гільдією Ювелірів. Як ти, наприклад. І згодом, хоча ринок має завалити дорогоцінним камінням, якось його не завалює і їхня ціна не знижується. Тож не розповідай мені нічого про покликання і про битву за виживання раси. Я занадто добре й занадто довго тебе знаю.
— Занадто довго, — повторила вона, зловісно кривлячи губи. — На жаль. Але не думай, що занадто добре, сучий ти сину. Зараза, якою ж я була дурепою… Ах, та йди ти до дідька! Бачити тебе не можу!
Вона крикнула, пришпорила вороного й погнала вперед. Відьмак стримав кобилу, пропустив фургон Гномів, що ревіли, лаялися та свистіли на кістяних дудках. Між ними, розвалившись на мішках із вівсом, лежав Любисток, побренькуючи на лютні.
— Гей! — гукав Ярпен Зігрій, сидячи на козлах і тицяючи у бік Йеннефер. — Щось там наче чорніє на шляху! Цікаво, що саме? Виглядає, наче кобила!
— Точно! — прокричав у відповідь Любисток, зсуваючи сливовий капелюшок на потилицю. — Це кобила! Верхи на меринові! Небачене!
Ярпенові хлопці затрясли бородами у хоровому реготі. Йеннефер удавала, що не чує.
Ґеральт стримав коня, пропустив кінних лучників Нєдаміра. За ними, на деякій відстані, повільно їхав Борх, й одразу ж за ним — зерріканки, ар’єргардом колони. Ґеральт зачекав, коли вони під’їдуть, пустив кобилу поряд із конем Борха. Їхали мовчки.
— Відьмаче, — раптом відізвався Три Галки. — Хочу поставити тобі одне запитання.
— Постав.
— Чому ти не повернеш назад?
Відьмак хвильку мовчки приглядався до нього.
— Ти насправді хочеш знати?
— Хочу, — сказав Три Галки, повертаючи до нього обличчя.
— Я їду за ними, бо я — безвільний голем. Бо я — віхоть клоччя, гнаний вітром уздовж тракту. Куди, скажи, я мав би поїхати? І навіщо? Тут, принаймні, зібралися ті, із ким мені є про що розмовляти. Ті, хто не припиняє розмов, коли я до них підходжу. Ті, хто, навіть не люблячи мене, говорять про це у вічі, не кидаючи камінням з-за тину. Я їду із ними через ту саму причину, чому я поїхав із тобою до корчми плотогонів. Бо мені — все одно. Я не маю місця, куди мав би прямувати. Не маю мети, яку я повинен знайти наприкінці дороги.
Три Галки кашлянув.
— Мета є наприкінці будь-якої дороги. Кожен її має. Навіть ти, хоча тобі здається, що ти настільки інший.
— А тепер я поставлю запитання.
— Став.
— Чи ти маєш мету наприкінці дороги?
— Маю.
— Щасливець.
— Це не питання щастя, Ґеральте. Це справа того, у що ти віриш, чому себе присвячуєш. Хто має знати про це краще за… за відьмака.
— Сьогодні я постійно чую про покликання, — зітхнув Ґеральт. — Покликанням Нєдаміра є захопити Маллеору. Покликанням Ейка із Денесле — боронити людей від драконів. Доррегарай відчуває себе покликаним до чогось цілком протилежного. Йеннефер, у силу певних змін, яким піддали її організм, не може виконати своє покликання, і те її страшенно злить. Холера, тільки Рубайли й Гноми не відчувають жодного покликання, хочуть просто хапнути здобичі. Може, це тому мене так до них тягне?
— Не до них тебе тягне, Ґеральте із Рівії. Я не сліпий і не глухий. Не при звуці їх імен ти потягнувся тоді за капшуком. Але здається мені…
— Дарма тобі воно здається, — сказав відьмак без гніву.
— Вибачаюся.
— Дарма вибачаєшся.
Вони стримали коней, саме вчасно, щоби не наштовхнутися на колону лучників з Кайнґорну, яка раптом зупинилася.
— Що трапилося? — Ґеральт устав у стременах. — Чого ми затрималися?
— Не знаю. — Борх відвернувся.
Вея, з дивно завмерлим обличчям, швидко проказала кілька слів.
— Скочу уперед, — сказав відьмак. — Перевірю.
— Зостанься.
— Навіщо?
Три Галки мить мовчав, вдивляючись у землю.
— Навіщо? — повторив Ґеральт.
— Їдь, — сказав Борх. — Може, так буде краще.
— Що має бути краще?
— Їдь.
Міст, що поєднував два краї прірви, виглядав солідно, збудований із товстих соснових колод, зіпертий на чотирикутну колону, об яку із шумом, довгими вусами піни розбивалася течія.
— Гей, Пильщику! — крикнув Богольт, керуючи возом. — Чого ти зупинився?
— А я знаю, що воно за міст?
— Чому ми сюди їдемо? — запитав Ґилленстерн, під’їжджаючи ближче. — Не подобається мені пертися з возами на ту кладку. Гей, шевче! Чому туди ведеш, а не шляхом? Адже шлях далі йде, на захід?
Героїчний отруйник із Холопілля наблизився, знімаючи баранячу шапку. Виглядав кумедно, обряджений у натягнений на сірячину старомодний напівпанцир, виклепаний, напевне, ще за панування короля Самбука.
— Тудою дорога коротша, милостивий пане, — сказав не до канцлера, а просто до Нєдаміра, обличчя якого й далі виражало майже болісну нудьгу.
— Як це? — запитав нахмурений Ґилленстерн.
Нєдамір навіть не глянув на шевця.
— Ото, — сказав Козоїд, вказуючи на три щербаті вершини, що здіймалися над місциною, — то Х’ява, Пустуля і Скакунів Зуб. Шлях веде до руїн старої фортеції, йде навколо Х’яви з півночі, за вигинами річки. А через міст шлях можна скоротити. Ущелиною пройдемо на полонину між горами. А як тамочки драконячих слідів не знайдемо, підемо на схід далі, у яри заглянемо. А ще далі на схід є рівнесенькі долини, пряма дорога звідти на Кайнгорн, до ваших, пане, земель.
— А де ж це, Козоїде, ти такого знання про ці гори набрався? — запитав Богольт. — При колодках?
— Ні, пане. Овець я тут змолоду пас.
— А міст той витримає? — Богольт устав на козли, заглянув униз, на спінену ріку. — Прірва десь сажнів із сорок.
— Витримає, пане.
— Звідки взагалі такий-от міст у цій дичині?
— Той міст, — сказав Козоїд, — тролі у давні часи побудували[13], хто туди їздив, мав платити їм чималий гріш. Але ж мало хто туди їздив, тож тролі із торбами й пішли. А міст залишився.
— Повторюю, — гнівно сказав Ґилленстерн, — вози у мене із реманентом і фуражем, на бездоріжжях можемо загрузнути. Чи не краще шляхом їхати?
— Можна й шляхом, — ворухнув плечима швець. — Але воно дорога довша. А король мовили, що йму до дракона швидко тре, що виглядає він його, наче шуліка тичку.
— Теличку, — поправив його канцлер.
— Хай і теличку, — погодився Козоїд. — А мостом все ’дно буде ближче.
— Ну то вперед, Козоїде, — вирішив Богольт. — Сунь попереду, ти й твоє військо. У нас такий звичай, уперед найхоробріших слати.
— Не більше, аніж один віз за раз, — застеріг Ґилленстерн.
— Добре. — Богольт шмагнув коней, віз застукотів по колодах мосту. — За нами, Пильщику! Дивися, чи колеса рівно йдуть!
Ґеральт стримав коня, дорогу йому загородили лучники Нєдаміра у своїх пурпурово-золотих каптанах, з’юрмившись на кам’яному причілку.
Кобила відьмака форкнула.
Земля затряслася. Гори затремтіли, зубатий край скельної стінки раптом розплився на тлі неба, а сама стіна заговорила раптом глухим, відчутним дуднінням.
— Увага! — гукнув Богольт, уже з другого боку мосту. — Увага там!
Перше каміння, поки дрібне, зашурхотіло та застукало по обриву, що спазматично тремтів. На очах у Ґеральта частина дороги, розсадившись чорною щілиною, що страшезно швидко зростала, полетіла із приголомшливим гуркотом у прірву.
13