— На коней!!! — заверещав Ґилленстерн. — Милостивий пане! На інший бік!
Нєдамір, із головою, утиснутою у гриву коня, погнав на міст, за ним скочили Ґилленстерн і кілька лучників. За ними зі стуком увалився на тріскотливі колоди королівський фургон, на якому билася на вітрі хоругва із грифоном.
— Це лавина! З дороги! — завив іззаду Ярпен Зігрін, нахльостуючи бичем кінські зади, випередивши другий віз Нєдаміра й розкидаючи лучників. — 3 дороги, відьмаче! З дороги!
Поряд із фургоном Гномів пронісся Ейк із Денесле, сидячи в сідлі рівно й незворушно. Якби не смертельно-бліде обличчя і стиснуті у переляканій гримасі уста, можна було б подумати, що мандрівний лицар не звертає уваги на каміння та валуни, що сипалися на шлях. Іззаду, від групи лучників, хтось дико кричав, іржали коні.
Ґеральт шарпнув віжки, зіп’яв коня, одразу перед ним земля завирувала від валунів, що котилися згори. Віз Гномів із туркотом прокотився по камінню, одразу перед мостом підскочив, осів із тріском набік, на зламану вісь. Колесо відскочило від балюстради й полетіло униз, у бурхливу течію.
Кобила відьмака, посічена гострими уламками скель, встала дибки. Ґеральт хотів зіскочити, але зачепився пряжкою за стремено й упав набік, на дорогу. Кобила заржала й погнала уперед, просто на міст, що танцював над прірвою. По мосту бігли Гноми, кричучи та лаючись.
— Швидше, Ґеральте! — крикнув, озирнувшись, Любисток, який біг слідом за ними.
— Застрибуй, відьмаче! — покликав Доррегарай, розхитуючись у сідлі й із останніх сил стримуючи шаліючого коня.
Позаду, за ними, весь шлях тонув у хмарі пилюки, піднятій валунами, що, падаючи, розбивали вози Нєдаміра. Відьмак учепився пальцями у ремені в’юків за сідлом чародія. Почув крик.
Йеннефер звалилася разом із конем і відкотилася убік, подалі від копит, що били наосліп, припала до землі, закриваючи голову руками. Відьмак відпустив сідло й побіг до неї, пірнувши у зливу каміння, перескакуючи щілини, що розкривалися під ногами. Шарпнув за плече Йеннефер, та встала на коліна. Очі мала широко розплющені, із розтятої брови текла цівка крові, сягаючи вже кінчика вуха.
— Уставай, Йен!
— Ґеральте! Бережися!
Величезний плаский скельний блок, із гуркотом і скреготом тручись об стіну обриву, зсувався, летів просто на них. Ґеральт упав, накриваючи собою чародійку. Тої ж миті блок вибухнув і розірвався на міріади уламків, що упали на них, жалячи, наче оси.
— Швидше! — крикнув Доррегарай. Розмахуючи паличкою на танцюючому коні, він розпилював нове й нове каміння, що зсувалося по стінці. — На міст, відьмаче!
Йеннефер махнула рукою, вигинаючи пальці, крикнула незрозуміло. Каміння, стикаючись із голубуватою півсферою, що раптом виросла над їх головами, зникало, наче краплі води на розжареній блясі.
— На міст, Ґеральте! — крикнула чародійка. — Поряд зі мною!
Вони побігли, наздоганяючи Доррегарая і кількох спішених лучників. Міст гойдався, тріщав, колоди вигиналися на всі боки, кидаючи їх від балюстради до балюстради.
— Швидше!
Міст раптом осів із пронизливим тріском, половина, яку вони вже пробігли, обірвалася і з гуркотом полетіла в прірву, разом із нею — ґномський фургон, розбившись об кам'яні зуби серед ошалілого іржання коней. Частина, на якій вони перебували, витримала, але Ґеральт зрозумів раптом, що вони біжать уже угору і нахил стає все стрімкішим. Йеннефер вилаялася.
— Падай, Йен! Тримайся!
Рештки мосту заскреготіли, хрупнули й опустилися, наче кріпосні сходні. Вони впали, вчепилися пальцями у щілини між колодами. Йеннефер не втрималася. Писнула по-дівчачому й поїхала вниз. Ґеральт, учепившись однією рукою, витягнув кинджал і всадив вістря між колодами, обома руками схопився за руків’я. Суглоби його ліктів затріщали, коли Йеннефер шарпнула, повиснувши на поясі й піхвах меча, перекинутого через спину. Міст хрупнув знову й нахилився ще сильніше, майже вертикально.
— Йен, — простогнав відьмак. — Зроби щось… Холера, кинь закляття!
— Як? — почув він гнівне, приглушене бурмотіння. — Я ж вишу!
— Звільни одну руку!
— Я не можу…
— Гей! — гукнув Любисток. — Ви тримаєтесь? Гей!
Ґеральт не бачив потреби підтверджувати.
— Дайте мотузку! — дерся Любисток. — Швидко, зараза! Поряд із трубадуром з’явилися Рубайли, Гноми й Ґилленстерн. Ґеральт почув слова Богольта:
— Почекай, музико. Вона зараз звалиться. Тоді витягнемо відьмака.
Йеннефер засичала, наче змія, звиваючись на спині в Ґеральта. Пояс болісно впився йому в груди.
— Йен? Можеш намацати опору? Ногами? Можеш щось зробити ногами?
— Так, — простогнала вона. — Помахати.
Ґеральт глянув униз, на річку, що кипіла серед гострого каміння, об яке билися, вируючи, кілька колод мосту, кінь і труп у яскравих барвах Кайнгорна. За камінням, у смарагдовому, чистому вирі, побачив веретеноподібні тіла великої форелі, що ліниво рухалася у течії.
— Ти тримаєшся, Йен?
— Ще… так…
— Підтягнися. Ти маєш спертися…
— Не… можу…
— Дайте мотузку! — верещав Любисток. — Ви що, здуріли? Вони удвох упадуть!
— Може, й добре, — запитав невидимий Ґилленстерн.
Міст затріщав і зсунувся ще більше. У Ґеральта почали німіти пальці, затиснуті на руків’ї кинджалу.
— Йен…
— Заткнися… і припини крутитися…
— Йен?
— Не називай мене так…
— Ти витримаєш?
— Ні, — сказала вона холодно. Уже не билася, висіла на його спині мертвим, безвладним тягарем.
— Йен?
— Заткнися.
— Йен. Пробач мене.
— Ні. Ніколи.
Щось повзло вниз, колодами. Швидко. Наче змія. Мотузка, холодно відсвічуючи, вигинаючись і звиваючись, неначе жива, намацала рухливим кінчиком карк Ґеральта, просунулася під пахвами, сплелася у вільний вузол. Чародійка на ньому застогнала, втягнувши повітря. Він був упевнений, що вона заплаче. Помилявся.
— Увага! — крикнув згори Любисток. — Ми вас витягаємо! Ніщуко! Кеннете! Угору їх! Тягніть!
Ривок, болісне, задушливе стискання напруженої мотузки. Йеннефер важко зітхнула. Поїхали вони угору, швидко, тручись черевами об шорсткі колоди.
Нагорі Йеннефер підвелася першою.
VII
— Зі всього табору, — сказав Ґилленстерн, — ми врятували один фургон королю, не враховуючи воза Рубайл. Від загону залишилося семеро лучників. По той бік прірви дороги вже немає, є тільки осип та гладенька стіна, скільки око бачить. Невідомо, чи вцілів хтось із тих, що залишилися, коли міст завалився.
Нєдамір не відповів. Ейк з Денесле, випрямлений, устав перед королем, втупивши в нього блискучі, гарячкові очі.
— Переслідує нас гнів богів, — сказав він, підіймаючи руки. — Згрішили ми, королю Нєдаміре. Це був святий похід, похід проти зла. Бо дракон — це зло, як і кожен дракон — зло втілене. Я не минаю байдуже жодного зла, я чавлю його стопою… Нищу. Так, як наказують боги й Свята Книга.
— Що він верзе? — зморщився Богольт.
— Не знаю, — сказав Ґеральт, поправляючи упряж кобили. — Не зрозумів ані слова.
— Тихо там, — сказав Любисток. — Я намагаюся запам’ятати, може, вдасться використати, якщо доберу рими.
— Мовить Свята Книга[14], — не на жарт розійшовся Ейк, — що вийде з безодні змій, дракон огидний, із сіма головами й десятьма рогами! А на хребті його сяде жінка у пурпурі й кармазині, й кубок золотий буде у долоні її, а на чолі її виписаний буде знак усілякої й остаточної розпусти!
— Знаю її! — утішився Любисток. — Це ж Цілія, дружина війта Зоммергальдера!
— Вгамуйтеся, пане поете, — сказав Ґилленстерн. — А ви, лицарю з Денесле, говоріть ясніше, якщо ваша ласка.
14
…