— Супроти зла, королю, — заволав Ейк, — треба виступати з чистим серцем і з піднесеною головою! А кого ми тут бачимо? Ґномів, які є язичниками, родяться у темряві й темним силам уклоняються! Чаклунів-блюзнірів, які узурпують божеські права, сили та привілеї! Відьмака, який є мерзотним підкидьком[15], проклятим, неприродним створінням. Дивуєтеся, що впала на вас кара? Королю Нєдаміре! Досягли ми меж можливого! Не випробовуйте божу милість. Закликаю вас, королю, аби очистили ви від мерзоти ряди наші, до того як…
— Про мене — ані слова, — жалібно втрутився Любисток. — Ані слівця про поетів. А я так старався.
Ґеральт посміхнувся до Ярпена Зігріна, котрий повільними рухами гладив вістря сокири, заткнутої за пояс. Гном, радий, вишкірив зуби. Йеннефер демонстративно відвернулася, удаючи, що роздерта аж до стегна спідниця цікавить її більше, аніж слова Ейка.
— Щось вас заносить, пане Ейку, — різко відгукнувся Доррегарай. — Хай і, безсумнівно, зі шляхетних причин. Я вважаю, аж ніяк не маємо потреби знати, що ви думаєте про чародіїв, ґномів чи відьмаків. І хоча, здається, усі ми вже звикли до таких промов, це не ґречно і не по-лицарські, пане Ейку. І вже зовсім неприйнятно після того, коли саме ви й ніхто інший підбігли та подали магічну, ельфійську мотузку відьмакові й чародійці, яким загрожувала загибель. Із того, що ви кажете, випливає, що ви мали би молитися, аби вони впали.
— Трясця, — шепнув Ґеральт Любистку. — Так то він кинув мотузку? Ейк? Не Доррегарай?
— Ні, — буркнув бард. — Це Ейк, саме він.
Ґеральт недовірливо похитав головою. Йеннефер вилаялася собі під ніс, випросталася.
— Лицарю Ейку, — сказала із посмішкою, яку будь-хто, окрім Ґеральта, міг сприйняти за милу і зичливу. — Як це? Я — мерзота, а ви рятуєте мені життя?
— Ви дама, пані Йеннефер, — лицар уклонився трохи. — А ваше вродливе і щире обличчя дозволяє вірити, що колись-то ви зречетеся проклятого чорнокнижництва.
Богольт пирхнув.
— Дякую вам, лицарю, — сухо відказала Йеннефер. — І відьмак Ґеральт вам дякує. Подякуй йому, Ґеральте.
— Швидше мене диявол візьме, — відьмак зітхнув обеззброююче щиро. — За що? Я — мерзотний виродок, а моє невродливе обличчя не дає жодної надії на виправлення. Рицар Ейк витягнув мене з прірви, сам того не бажаючи, тому лише, що я намертво тримав вродливу даму. Якби я висів там сам, Ейк і пальцем би не ворухнув. Я ж не помиляюся, рицарю?
— Помиляєтеся, пане Ґеральте, — спокійно сказав мандрівний рицар. — Нікому, хто в біді, я не відмовляю у допомозі. Навіть комусь такому, як відьмак.
— Подякуй, Ґеральте. І вибачся, — різко сказала чародійка. — Інакше ти підтвердиш, що, принаймні, стосовно тебе Ейк цілком правий. Не вмієш ти жити поряд із людьми. Бо ти — інакший. Твоя участь у цьому поході — помилка. Пригнала тебе сюди безглузда мета. Тож доречніше буде поїхати собі. Вважаю, що ти й сам це зрозумів. А якщо ні — то зрозумій нарешті.
— Про яку мету говорить пані? — втрутився Ґилленстерн.
Чародійка глянула на нього, але не відповіла. Любисток і Ярпен Зігрін значуще посміхнулися один до одного, але так, аби чародійка не помітила.
Відьмак глянув у вічі Йеннефер. Ті були холодні.
— Вибачаюся і дякую, лицарю із Денесле, — схилив він голову. — Всім, хто тут присутній, — дякую. За спішний порятунок, наданий нам без роздумів. Чув я, коли висів, що один перед одним рвалися ви на допомогу. У всіх, хто присутній тут, прошу я вибачення. І шляхетну Йеннефер, якій я дякую, не просячи нічого. Прощавайте. Мерзота з власної волі залишить компанію. Бо з мерзоти — досить. Бувай, Любистку.
— Гей, Ґеральте! — крикнув Богольт. — Не дуйся, наче дівчинка, не роби з голки виделки. Дідько забирай…
— Лю-у-у-уди-и-и!
З боку гирла ущелини бігли Козоїд і кілька холопільських міліціонерів, висланих на розвідку.
— Що там? Чого він так репетує? — підняв голову Ніщука.
— Люди… Ваші… милості… — дихав швець.
— Віддишись, чоловіче, — сказав Ґилленстерн, засовуючи великі пальці за золотий пояс.
— Дракон! Там дракон!
— Де?
— За ущелиною… На полонині… Пане, він…
— На коней! — скомандував Ґилленстерн.
— Ніщуко! — крикнув Богольт. — На воза! Пильщику, на коня — і за мною!
— Ноги, хлопці! — гукнув Ярпен Зігрін. — Ноги, най йому зараза!
— Гей, почекайте! — Любисток закинув лютню на плече. — Ґеральте, візьми мене на коня!
— Стрибай!
Ущелина закінчувалася громадою світлих скель, які стояли що далі, то рідше, створюючи нерівномірне коло. Місцевість за ними плавно спускалася на трав’яну нерівну полонину, з усіх боків замкнену вапняними стінами, в яких зяяли тисячі отворів. Три вузькі каньйони, річища пересохлих струмків, відкривалися на полонину.
Богольт, який першим дочвалав до бар’єра з каменів, зупинив раптом коня і зіп’явся на стременах.
— О, зараза, — сказав. — 0, ясна зараза. Того… того не може бути!
— Чого? — запитав Доррегарай, під’їжджаючи.
Поруч із ним Йеннефер, зіскакуючи з возу Рубайл, сперлася грудьми на скельний блок, визирнула, відступила, протерла очі.
— Що? Що там? — крикнув Любисток, вихиляючись із-за спини Ґеральта. — Що там, Богольте?
— Той дракон… він золотий.
Не далі ніж за сто кроків від кам’яного гирла ущелини, з якої вони вийшли, дорогою до каньйону, що вів на північ, на невисокому плескатому пагорбі сиділо створіння. Сиділо, вигинаючи правильною дугою довгу струнку шию, схиливши вузьку голову на опуклі груди, обплівши хвостом передні, випрямлені лапи.
Було у тому створінні, у позі, в якій воно сиділо, щось повне невимушеної грації, щось котяче, щось, що заперечувало його помітне гадяче походження. Беззаперечно гадяче. Бо створіння було вкрите лускою, із виразним малюнком, і сліпуче виблискувало сяйвом ясного жовтого золота. Бо створіння, яке сиділо на пагорбі, було золотим — золотим від встромлених у землю пазурів аж до кінчика довгого хвоста, що ворушився легенько серед будяків, якими поріс горбок. Дивлячись на них великими золотими очима, створіння розгорнуло широкі нетопирячі крила і так застигло, немов наказуючи їм дивуватися.
— Золотий дракон, — прошепотів Доррегарай. — Це неможливо… Жива легенда!
— Немає, псямать, золотих драконів, — заявив Ніщука[16] і сплюнув. — Я знаю, що кажу.
— То що воно отам, на пагорбі? — доречно запитав Любисток.
— То якийсь обман.
— Ілюзія.
— Це не ілюзія, — сказала Йеннефер.
— Це золотий дракон, — сказав Ґилленстерн. — Найсправжнісінький золотий дракон.
— Золоті дракони є лише у легендах!
— Припиніть, — втрутився раптом Богольт. — Навіщо гарячкувати? Будь-який дурень побачить, що то — золотий дракон. А яка, прошу мосьпанство, різниця: золотий, синій, бронзовий чи у клітинку? Він невеличкий, прикінчимо його на раз-два. Пильщик, Ніщуко, розвантажуйте віз, витягайте амуніцію. Теж мені, діло: золотий, не золотий…
— Різниця, Богольте, є, — сказав Пильщик. — І важлива. Це не той дракон, якого ми вистежуємо. Не той, отруєний під Холопіллям, який сидить у ямі, на золоті та камінчиках. А цей тут сидить тільки на сраці. Так на холеру він нам?
— Цей дракон — золотий, Кеннете, — ревнув Ярпен Зігрін. — Ти колись бачив такого? Не розумієш? За шкіру його візьмемо більше, аніж витягли б ми зі звичайної скарбниці.
— Причому — не псуючи ринку коштовного каміння, — додала Йеннефер, паскудно посміхаючись. — Ярпен правий. Умова досі діє. Є що ділити, ні?
— Гей, Богольте? — гукнув Ніщука від воза, із брязкотом риючись в амуніції. — Що ми вдягаємо на себе й коней? Чим та золота гадина може плювати, га? Вогнем? Кислотою? Парою?
— А зараза його зна, прошу мосьпанство, — зніяковів Богольт. — Гей, чародії! Чи в легендах про золотих драконах мовиться, як таких убити?
15
…
16
Ніщука — ім’я одного з Рубайл походить від польської назви реліктової риби-хижака — панцирної щуки (Lepisosteus), що збереглася у Центральній Америці.