— Я не беру до уваги можливість відмови.
— Чому ж? Це дивне прохання було б нічим іншим, як попередженням, що передує блискавці або іншому веселому закляттю? Чи, може, прохання це має бути підкріплене дзвінкими аргументами? Сумою, яка приголомшить жадібного відьмака? Скільки ж ти маєш намір мені заплатити, аби я усунувся зі шляху, що веде до твого щастя?
Чародій перестав постукувати об череп, поклав на нього долоню, стиснув пальці. Ґеральт зауважив, що кінчики їх побіліли.
— У мої наміри не входило зневажити тебе подібного роду пропозицією, — сказав він. — Я був далекий від того. Але… якщо… Ґеральте, я — чародій, і не найгірший. Не думаю похвалятися тут всесиллям, але чимало з твоїх бажань, якщо б ти захотів їх озвучити, я міг би виконати. І деякі — ось із такою самою легкістю.
Він махнув рукою, недбало, неначе відгонячи комара. У повітрі над столом зароїлося раптом від казково барвистих метеликів-вітрильників.
— Бажанням моїм, Істредде, — процідив відьмак, відганяючи комах, що тріпотіли біля обличчя, — є, аби ти перестав пхатися між мною і Йеннефер. Немає мені діла до пропозицій, які ти їй робиш. Ти міг освідчитися їй, коли вона була із тобою. Раніше. Бо раніше — було раніше, а тепер — це тепер. Тепер вона зі мною. Я маю усунутися, полегшити тобі справу? Аж ніяк. Я не тільки не допоможу тобі, але заважатиму, в міру моїх скромних можливостей. Як бачиш, не поступаюся тобі в щирості.
— Не маєш права відмовляти мені. Не ти.
— За кого ти мене маєш, Істредде?
Чародій глянув йому просто у вічі, перехиляючись через стіл.
— За її швидкоплинний флірт. За хвилинне захоплення, у кращому разі — за примху, за пригоду, яких Йенна мала сотні, бо Йенна любить бавитися емоціями, вона імпульсивна й непередбачувана в примхах. Ось за кого я тебе маю, бо ж, обмінявшись із тобою кількома словами, я відкинув можливість, щоб трактувала вона тебе виключно інструментально. А повір мені, що й таке з нею буває досить часто.
— Ти не зрозумів запитання.
— Ти помиляєшся, я все зрозумів. Але я спеціально говорю тільки про емоції Йенни. Бо ти — відьмак і жодних емоцій відчувати не можеш. Не хочеш виконати мого прохання, бо здається тобі, що їй є до тебе діло, думаєш, що… Ґеральте, ти із нею тільки тому, що вона того хоче, і будеш ти з нею настільки довго, наскільки їй захочеться. А те, що ти відчуваєш, це проекція її емоцій, зацікавленості, яку вона тобі виказує. На всіх демонів Низу, Ґеральте, ти ж не дитина, ти знаєш, хто ти такий. Ти — мутант. Не зрозумій мене неправильно, я не говорю це, аби тебе зневажити чи виказати презирство. Я просто стверджую факт.
Ти — мутант, а одна з базових рис твоєї мутації — це повна невразливість на емоції. Таким тебе створили, аби ти міг виконувати своє ремесло. Розумієш? Ти не можеш нічого відчувати. Те, що ти приймаєш за почуття, — це клітинна, соматична пам’ять, якщо тобі відомо значення того слова.
— Уяви собі, що — знаю.
— Тим краще. Тож послухай. Я прошу тебе про те, про що можу попросити відьмака й не зміг би людину. Я — щирий з відьмаком, із людиною я не зміг би собі дозволити щирість. Ґеральте, я хочу дати Йенні розуміння і стабільність, почуття та щастя. Можеш, поклавши долоню на серце, задекларувати те саме? Ні, не можеш. Для тебе це слова, позбавлені значення. Ти волочишся за Йенною, втішаєшся, наче дитина, з миттєвої симпатії, яку вона тобі виказує. Як здичавілий кіт, у якого всі кидають каміння, ти муркотиш, задоволений, що ото знайшовся хтось, хто не боїться тебе погладити. Розумієш, що я маю на увазі? Ох, знаю, що ти розумієш, ти ж не дурень, це ясно. Тож ти сам знаєш, що не маєш права мені відмовляти, коли я ґречно попрошу.
— Я маю таке саме право відмовити, — вицідив Ґеральт, — як ти — право просити, і тим самим наші права взаємно нищаться, ми повертаємося до вихідного пункту, і той пункт є таким: Йен, схоже, за ніщо має мою мутацію і її наслідки, і вона тепер зі мною. Ти освідчився їй, це твоє право. Вона сказала, що подумає? Її право. Тобі здається, що я заважаю їй прийняти рішення? Що вона вагається? Що я — причина її вагання? А це вже моє право. Якщо вона вагається, то, напевне, має для того причини. Напевне, я щось їй даю, хоча, може, і немає на те слів у відьмацькому словнику.
— Послухай…
— Ні. Це ти послухай мене. Вона колись була з тобою, сказав ти? Хтозна, може, це не я, але ти був для неї тільки швидкоплинним фліртом, примхою, неопанованою емоцією, настільки типовою для неї? Істредде, я навіть не можу виключити, чи не сприймала вона тебе тоді виключно інструментально. Цього, пане чародію, неможливо виключити лише на підставі розмови. За таких обставин, мені здається, інструмент буває істотнішим від красномовства.
Істредд навіть не здригнувся, навіть не заграв жовнами. Ґеральта здивувала його витримка. І все ж таки тривала мовчанка, здавалося, вказувала, що удар потрапив у ціль.
— Ти граєшся словами, — нарешті сказав чародій. — Ти ними упиваєшся. Словами ти бажаєш замінити нормальні людські почуття, яких у тебе немає. Твої слова не виражають почуттів, це лише звуки, які видає отой череп, якщо об нього стукнути. Бо ти — настільки ж порожній, як отой череп. Ти не маєш права…
— Припини, — урвав Ґеральт різко, може, навіть занадто різко. — Припини відмовляти мені в правах, з мене того досить, чуєш? Я сказав тобі: наші права рівні. Але ж ні, до наглої зарази, мої є більшими.
— Правда? — Чародій злегка зблід, чим дуже потішив Ґеральта. — І з якого ж це переляку?
Відьмак роздумував мить і вирішив його добити.
— А з такого, — випалив він, — що вчора вночі вона кохалася зі мною, а не з тобою.
Істредд підтягнув череп ближче до себе, погладив його. Рука його, на превеликий жаль Ґеральта, навіть не затремтіла.
— По-твоєму, це дає тобі якісь права?
— Тільки одне. Право на те, щоб робити висновок.
— Ага, — повільно сказав чародій. — Добре. Як побажаєш. Зі мною вона кохалася перед полуднем. Зроби висновки, ти маєш право. Я — вже зробив.
Мовчанка тривала довго. Ґеральт у розпачі шукав слів. Не знайшов. Жодних.
— Шкода балаканини, — сказав він нарешті, встаючи, злий на себе, що воно прозвучало зухвало й по-дурному. — Я йду.
— Йди до диявола, — сказав Істредд настільки ж зухвало, не дивлячись на нього.
V
Коли вона увійшла, він лежав в одязі на ліжку, із долонями під потилицею. Удавав, що дивиться у стелю. Дивився на неї.
Йеннефер тихенько причинила двері. Була чарівна. «Яка ж вона чарівна, — подумав він. — Все в неї — чарівне. І страшне. Ці її кольори, той контраст чорного й білого. Чарівність і загроза. Її гайворонові, натуральні локони. Вилиці, виразні, позначені зморшкою, яку усмішка — якщо вона вирішить за потрібне усміхнутися — творить поряд із губами, чарівно вузькими й блідими під помадою. Брови її, чарівно несиметричні, коли вона змиє вуглик, яким підкреслює їх удень. Її ніс, чарівно задовгий. Її маленькі долоні, чарівно нервові, неспокійні й умілі. Талія, тонка й гнучка, підкреслена надмірно стягнутим пояском. Стрункі ноги, що у русі надають чорній сукні принадних м’яких форм. Чарівна».
Вона мовчки всілася за стіл, сперла підборіддя на сплетені долоні.
— Ну, добре, починаємо, — сказала. — Це довге, повне драматизму мовчання, як на мене, занадто банальне. Зробимо це. Вставай з ліжка й не витріщайся на стелю з ображеною міною. Ситуація — доволі дурнувата, і немає сенсу робити її ще більш глупою. Уставай, кажу.
Він встав слухняно, без зволікання, усівся верхи на стілець навпроти. Вона не уникала його погляду. Міг на те сподіватися.
— Як я говорила, вирішимо це, й вирішимо швидко. Щоб не ставити тебе у незручне становище, я відповім одразу на всі запитання, ти навіть не маєш їх ставити. Так, це правда, їдучи з тобою до Айдд Ґинвайля, я їхала до Істредда й знала, що, зустрівшися, піду із ним до ліжка. Я не думала, що воно вийде назовні, що хвалитиметеся таким один перед одним. Знаю, як ти зараз почуваєшся, і мені прикро від того. Але ні, я не почуваюся винною.