— Йен…
— Я чародійка, Ґеральте. Влада над матерією, якою я володію, є даром. Даром відшкодованим. Я заплатила за нього… Всім, що я мала. Не лишилося нічого.
Він мовчав. Чародійка потерла чоло долонею, що тремтіла.
— Я помилялася, — повторила вона. — Але виправлю свою помилку. Емоції та відчуття…
Вона торкнулася голови чорної постільги. Птах нашорошився, безголосно роззявивши кривого дзьоба.
— Емоції, примхи й брехня, захоплення і гра. Почуття і їхня відсутність… Дари, яких не можна прийняти… Брехня і правда. Чим є правда? Запереченням брехні? Чи ствердженням факту? А якщо факт є брехнею, то що тоді правда? Хто сповнений почуттів, які ним керують, а хто — лише порожня шкаралупа холодного черепа? Хто? Чим є правда, Ґеральте? Чим є правда?
— Не знаю, Йен. Скажи мені.
— Ні, — сказала вона й відвела очі. Вперше. Ніколи раніше він не бачив, щоб вона так робила. Ніколи.
— Ні, — повторила вона. — Я не можу, Ґеральте. Не можу тобі цього сказати. Скаже тобі оцей птах, зроджений від дотику твоєї долоні. Птаху? Чим є правда?
— Правда, — сказала постільга, — є крихтою льоду.
VI
Хоча й здавалося йому, що він без цілі й наміру мандрує завулками, раптом опинився він біля полудневого муру, на розкопі, серед сітки ровів, що перетинали руїни біля кам’яної стіни, йшли зигзагами між відкритими квадратами старожитніх фундаментів.
Істредд був там. У сорочці із засуканими рукавами й у високих чоботях, покрикував на пахолків, що розкопували мотиками смугасту стіну розкопа, повну різнокольорових прошарках землі, глини, деревного вугілля. Поряд, на досках, лежали почорнілі кістки, черепки горняток й інші предмети: не розпізнавані, зіржавілі, вкриті корозією.
Чародій помітив його відразу. Давши копачам кілька голосних доручень, вискочив з розколу, підійшов, витираючи руки об штани.
— Слухаю, в чому річ? — запитав зухвало.
Відьмак, стоячи перед ним нерухомо, не відповів. Пахолки, вдаючи роботу, пильно дивилися на них, шепотілися поміж себе.
— З тебе аж точиться ненависть, — скривився Істредд. — У чому річ, питаю? Ти зважився? Де Йенна? Маю сподівання…
— Не май великих сподівань, Істредде.
— Ого, — сказав чародій. — Що то я чую у твоєму голосі? Чи я вірно відчуваю?
— А що такого ти відчуваєш?
Істредд сперся кулаками в боки й глянув на відьмака із викликом.
— Не обманюватимемо один одного, Ґеральте, — сказав він. — Ти ненавидиш мене, я тебе — також. Ти зневажив мене, говорячи про Йеннефер… сам знаєш що. Я відповів тобі подібною зневагою. Ти заважаєш мені, я заважаю тобі. Вирішимо все як чоловіки. Іншого рішення я не бачу. Ти для цього сюди прийшов, правда?
— Так, — відповів Ґеральт, тручи чоло. — Ти маєш рацію, Істредде. За цим я сюди й прийшов. Безперечно.
— Слушно. Це не може тягнутися. Тільки сьогодні я довідався, що вже кілька років Йенна кружляє між нами, наче ганчірковий м’яч. Раз вона зі мною, раз — із тобою. Втікає від мене, аби шукати тебе, й навпаки. Інші, з ким вона буває у перерві, не враховуються. Враховуємося лише ми двоє. Так далі не може тривати. Нас — двоє, має залишитися один.
— Так, — повторив Ґеральт, не відриваючи руки від чола. — Так… Маєш рацію.
— У нашій самовпевненості, — вів далі чародій, — ми думали, що Йеннефер без вагання вибере кращого. Щодо того, хто є цим кращим, жоден із нас не мав сумнівів. Дійшло до того, що ми, наче шмаркачі, почали торгуватися її почуттями і настільки ж мало, як ті шмаркачі, розуміли, чим були ті почуттями і що вони означали. Вважаю, що ти, як і я, обдумав це й знаєш, як сильно обидва ми помилялися. Йенна, Ґеральте, не має найменшого наміру вибирати поміж нами, навіть якщо ми вважатимемо, що вона зуміла б вибрати. Що ж, доведеться нам вирішувати все без неї. Я не збираюся ділитися Йенною ні з ким, а той факт, що ти сюди прийшов, це саме говорить і про тебе. Ми її знаємо, Ґеральте, аж занадто добре. Поки нас двоє, жоден не може бути впевненим. Має залишитися один. Ти це зрозумів, вірно?
— Вірно, — сказав відьмак, насилу ворушачи мертвіючими губами. — Правда — це крихта льоду…
— Що?
— Нічого.
— Що із тобою діється? Ти хворий чи п’яний? Чи, може, нафарширований відьмачими зіллями?
— Зі мною — нічого. Щось… щось потрапило мені в око. Істредде, має залишитися один. Так, я за цим сюди прийшов. Безперечно.
— Я знав, — сказав чародій. — Я знав, що ти прийдеш. Урешті, я буду щирим із тобою. Ти випередив мої наміри.
— Кульова блискавка? — блідо посміхнувся відьмак.
Істредд нахмурився.
— Може, — сказав. — Може, й кульова блискавка. Але напевне не з-за рогу. Гонорово, віч-на-віч. Ти відьмак, це вирівнює шанси. Ну, вирішуй, де й коли.
Ґеральт задумався. І вирішив.
— Та площа… — вказав рукою. — Я проходив там, коли…
— Знаю. Там є криниця, зветься Зелений Ключ.
— Тож — біля криниці. Так. Біля криниці… Завтра, за дві години після сходу сонця.
— Добре. Я буду там вчасно.
Хвильку вони стояли нерухомо, не дивлячись один на одного. Нарешті чародій буркнув щось собі під ніс, копнув брилу глини й розбив її ударом підбора.
— Ґеральте?
— Що?
— Не почуваєшся дурнувато?
— Почуваюся, — неохоче визнав відьмак.
— Мені полегшало, — буркнув Істредд. — Бо я відчуваю себе останнім кретином. Я ніколи не припускав, що колись мені доведеться битися із відьмаком на життя і смерть через жінку.
— Знаю, як ти почуваєшся, Істредде.
— Що ж… — Чародій вимушено посміхнувся. — Факт, що до того дійшло, що я зважився на щось, настільки далеке від моєї натури, свідчить про те, що… Що так треба.
— Я знаю, Істредде.
— Звичайно, ти також знаєш, що тому з нас, хто виживе, доведеться швидко втікати й ховатися від Йенни на краю світу?
— Знаю.
— І, звичайно, ти розраховуєш на те, що коли вона охолоне від люті, до неї можна буде повернутися?
— Звичайно.
— Ну, тоді все вирішено. — Чародій зробив рух, немовби хотів відвернутися, але по хвильці вагання простягнув долоню. — До завтра, Ґеральте.
— До завтра. — Відьмак потиснув подану йому руку. — До завтра, Істредде.
VII
— Гей, відьмаче!
Ґеральт підвів голову від столу, на якому в задумі розмазував примхливими узорами розлите пиво.
— Нелегко було тебе знайти. — Староста Гербольт присів, відсунув жбани й кухлі. — У заїжджому дворі сказали, що ти вирушив до стаєнь, у стайнях я знайшов лише коня і в’юки. А ти тут… Це ж, мабуть, найпаршивіша корчма в усьому місці. Тільки найгірша голота сюди приходить. Що ти тут робиш?
— П'ю.
— Бачу. Я хотів із тобою порозмовляти. Ти тверезий?
— Наче дитина.
— Я радий.
— Що вам треба, Гербольте? Як бачите, я зайнятий. — Ґеральт посміхнувся до дівки, що ставила на стіл іще один жбан.
— Пішла плітка, — нахмурився староста, — що ти й наш чародій вирішили повбивати один одного.
— Це наша справа. Його й моя. Не втручайтеся.
— Ні, це не ваша справа, — заперечив Гербольт. — Істредд нам потрібен, ми не потягнемо іншого чародія.
— Тоді йдіть у храм і помоліться за його перемогу.
— Не жартуй! — крикнув староста. — І не мудруй, приблудо. На богів, якби я не знав, що чарівник мені цього не вибачить, то тебе б у яму кинув, на саме дно, виволік би тебе за мури двійкою коней або наказав би Цикаді заколоти тебе, наче свиню. Але, на жаль, Істредд має бзик щодо гонору і не подарує мені цього. Знаю, що і ти мені такого не подаруєш.