— Чудово складається. — Відьмак допив черговий кухоль і виплюнув під стіл стебло соломи, яке туди впало. — Пощастило мені, нема слів. Це все?
— Ні, — сказав Гербольт, витягаючи з-під плаща набитий мішечок. — Маєш тут сто марок, відьмаче, бери їх і геть із Айдд Ґинвайлю. Геть звідси, краще за все — негайно, у будь-якому разі — до сходу сонця. Я сказав, що ми не потягнемо іншого чародія, я не допущу, аби наш — ризикував життям у поєдинку із кимось таким, як ти, з глупого приводу, щодо якоїсь…
Він урвав, не скінчивши, хоча відьмак навіть не здригнувся.
— Забери з-за цього столу свою паскудну пику, Гербольте, — сказав Ґеральт. — А твої сто марок запхай собі в сраку. Йди звідси, бо мені недобре робиться, коли тебе бачу, ще мить — і заблюю тебе від шапки до чижм.
Староста сховав мішок, поклав обидві долоні на стіл.
— Як ні — то ні, — сказав. — Хотів я по-доброму, але як ні — то ні. Бийтеся, ріжтеся, паліться, порозривайтеся на шматки заради тієї дівки, що розводить ноги для кожного, хто захоче. Думаю, що Істредд із тобою впорається, ти, платний убивце, так, що тільки чоботи від тебе й лишаться, а як ні, — то я до тебе доберуся ще до того, як його труп вихолоне — і всі кістки тобі поламаю на тортурах. Цілого місця на тобі не зоставлю, ти…
Не встиг прибрати рук зі столу, рух відьмака був занадто швидким, ривок руки з-під столу змазався в очах старости, а кинджал зі стуком увіткнувся між пальцями його долоні.
— Може, — прошепотів відьмак, затискаючи долоню на руків’ї та вдивляючись в обличчя Гербольта, з якого відлила вся кров. — Може, Істредд мене вб’є. Але якщо ні… Тоді я звідси поїду, а ти, плюгавий сміттярю, не намагайся мене затримувати, якщо не хочеш, щоб вулички вашого брудного міста почервоніли від крові. Геть звідси.
— Пане старосто! Що тут діється? Гей, ти…
— Спокійно, Цикадо, — сказав Гербольт, поволі відсуваючи долоню, сунучи нею по столу, подалі від вістря кинджалу. — Нічого не трапилося. Нічого.
Цикада сунув у піхви наполовину витягнений меч. Ґеральт не дивився на нього. Не дивився на старосту, який виходив із корчми, прикритий Цикадою від п’яних плотогонів і візниць. Дивився на маленького чоловічка зі щурячим обличчям і чорними проникливими очима, який сидів за кілька столів далі.
«Я схвильований, — констатував зі здивуванням. — Руки в мене трясуться. Насправді — трясуться у мене руки. Це неймовірно, те, що зі мною діється. Чи не означає воно, що…»
«Так, — подумав він, дивлячись на чоловіка зі щурячим обличчям. — Хіба так».
«Так було треба», — подумав він.
Як холодно…
Він устав.
Дивлячись на того чоловіка, посміхнувся. Потім відхилив полу куртки, витягнув з набитої саківки дві золоті монети, кинув їх на стіл. Монети забряжчали, одна, покотившись, ударилася об вістря кинджала, що досі стирчав у тесаному дереві.
VIII
Удар впав несподівано, палка тихо свиснула в темряві, так швидко, що відьмаку майже не було часу встигнути заслонити голову рефлекторно піднятою рукою, щоб зуміти амортизувати удар еластичним вигином тіла. Він відскочив, припадаючи на коліно, перекинувся, устав на ноги, відчув рух повітря, що відступало під новим замахом палиці, уникнув удару спритним піруетом, крутнувся між двома фігурами в темряві, що оточували його, потягнувся до правого плеча. За мечем.
Не мав меча.
«Нічого не викорінить з мене тих інстинктів, — подумав, м’яко відскакуючи. — Рутина? Клітинна пам’ять? Я мутант — і реагую як мутант», — подумав він, знову падаючи на коліно, уникаючи удару, тягнучись за кинджалом за халявою.
Не мав кинджала.
Він криво посміхнувся й отримав палкою по голові. Перед очима в нього блиснуло, біль пробив аж до кінчиків пальців.
Він упав, розслаблюючись, не перестаючи посміхатися.
Хтось звалився на нього, притискаючи до землі. Хтось іще — зірвав кошіль у нього з пояса. Він помітив кутом зору блиск ножа. Той, хто сидів у нього на грудях, розірвав йому кубрак під шиєю, схопив за ланцюжок, витягнув медальйон. І одразу випустив його з рук.
— На Бааль-Зебута, — почув він сопіння. — Це відьмак… Характерник…
Другий вилаявся.
— Не мав меча… Боги… Тьфу-тьфу, прокляття, диявол… Гайда звідси, Радгасте! Не торкайся його, тьфу-тьфу!
Місяць на мить просвітив рідкі хмари. Ґеральт побачив одразу над собою худе, щуряче обличчя, малі, чорні, лискучі оченята. Почув тупіт ніг того іншого, що віддалявся, стихав у завулку, звідки смерділо котами й пригорілим жиром.
Чоловік із обличчям щура поволі зняв коліно з його грудей.
— Наступного разу… — Ґеральт почув виразний шепіт. — Наступного разу, коли захочеш закінчити життя самогубством, відьмаче, не втягуй у те інших. Просто повісься на віжках у стайні.
IX
Уночі, мабуть, ішов дощ.
Ґеральт вийшов зі стайні, протираючи очі, вичісуючи пальцями солому з волосся. Сонце, сходячи, блищало на мокрих дахах, золотом блищало в калюжах.
Відьмак сплюнув, у роті досі мав казна-який смак, ґуля на голові пульсувала тупим болем. На конов’язі перед стайнею сидів худий чорний кіт, зосереджено вилизуючи лапку.
— Киць-киць, котику, — сказав відьмак.
Кіт завмер і неприязно глянув на нього, притис вуха й засичав, вишкірюючи ікла.
— Знаю. — Ґеральт кивнув. — Я тебе також не люблю. Я лише жартував.
Неспішними рухами він міцно підтягнув ослаблені застібки й гачки куртки, вирівняв фалди одягу, перевірив, чи не обмежують вони свободи руху. Перекинув меч через спину, поправив положення руків’я над правим плечем. Перепоясав чоло шкіряною пов’язкою, відгортаючи волосся назад, за вуха. Натягнув довгі бойові рукавички, наїжачені короткими срібними заклепками.
Він ще раз глянув на сонце, звузив зіниці у вертикальні шпарки. «Чудовий день, — подумав він. — Чудовий день для битви».
Він зітхнув, сплюнув і поволі пішов униз вуличкою, уздовж мурів, що гостро, різко пахли мокрим тинком та вапняним чамуром.
— Гей, чудаче!
Він озирнувся. Цикада в товаристві трьох підозрілих на вигляд озброєних осіб сидів на стосі колод, покладених уздовж валу. Він устав, потягнувся, вийшов на середину вулички, старанно оминаючи калюжі.
— Куди це ти? — запитав, спираючи вузькі долоні на обтяжений зброєю пояс.
— Не твоя справа.
— Щоби зразу ж пояснити, хрін там мені є діло до старости, чарівника й усього засраного міста, — сказав Цикада, повільно вимовляючи слова. — Утім, є мені діло до тебе, відьмаче. Не дійдеш до кінця цієї вулички. Чуєш? Хочу перевірити, наскільки ти вмілий у битві. Не дає це мені спокою. Стій, я сказав.
— Зійди з дороги.
— Стій! — заверещав Цикада, кладучи долоню на руків’я меча. — Ти не зрозумів, що я кажу? Будемо битися! Зараз подивимося, хто кращий!
Ґеральт стенув плечима, не сповільнивши кроку.
— Я викликаю тебе на бій! Чуєш, потворо? — крикнув Цикада, знову заступаючи йому шлях. — На що ти чекаєш? Витягай залізо з ящірки! Ну що, лячно стало? Чи, може, ти стаєш тільки проти тих, хто, як Істредд, трахає твою відьму?
Ґеральт ішов далі, змушуючи Цикаду відступати, незручно йти спиною уперед. Особи, що супроводжували Цикаду, встали з купи колод, рушили за ними, тримаючись, утім, позаду, на віддалі. Ґеральт чув, як чвакає болото під їхніми чоботями.
— Викликаю тебе! — повторив Цикада, поперемінно то червоніючи, то бліднучи. — Чуєш, заразо відьмацька? Чого тобі ще треба? Маю тобі в морду наплювати?
— Та плюй собі.
Цикада зупинився і справді набрав повітря у груди, складаючи губи для плювка. Дивився в очі відьмака, не на його руки. І то була помилка. Ґеральт, не сповільнюючи кроку, блискавично вдарив його, без замаху, просто від зігнутих колін, кулаком у рукавичці із клепками. Ударив у вуста, прямо у викривлені губи. Губи Цикади лопнули, вибухнули, наче чавлені вишні. Відьмак згорбився і вдарив знову, у те саме місце, цього разу взявши короткий замах, відчуваючи, як разом із силою й інерцією удару виходить із нього лють.