Цикада на одній нозі крутнувся у грязюці, ригнув кров’ю і навзнак гепнувся у калюжу. Відьмак, почувши за спиною сичання клинків у піхвах, зупинився і плавно повернувся, із долонею на руків'ї меча.
— Ну, — сказав голосом, що аж тремтів від злості. — Ну, прошу.
Той, який дістав зброю, дивився йому в обличчя. Хвильку-другу. Потім відвів погляд. Інші почали відступати. Поволі, але все швидше. Почувши це, чоловік із мечем також відступив, безголосно ворушачи губами. Той, що був далі від усіх, розвернувся і побіг, розбризкуючи грязюку. Інші завмерли на місці, не намагаючись підходити.
Цикада перевернувся у грязюці, встав, підводячись на ліктях, забелькотів, харкнув, виплюнув щось біле із чималою кількістю червоного. Ґеральт, проходячи поряд, неохоче копнув його у щоку, розбиваючи кістку вилиці й знову заштовхуючи його у калюжу.
Пішов далі, не озираючись.
Істредд уже був біля криниці, стояв там, спершись на цямрину, на дерев’яну, зелену від моху опалубку коловороту. На поясі мав меч. Добрий легкий терганський меч із напівзакритою гардою спирався окутим кінцем піхов на лискучу халяву верхового чобота. На плечі в чародія сидів нашорошений чорний птах.
Постільга.
— Ти тут, відьмаче. — Істредд підставив постільзі руку в рукавичці, делікатно й обережно посадив птаха на дашку над колодязем.
— Я тут, Істредде.
— Не думав, що ти прийдеш. Думав, що ти виїхав.
— Я не виїхав.
Чародій легко й голосно засміявся, відкидаючи голову.
— Вона хотіла… хотіла нас врятувати, — сказав. — Обох. Ну, нічого, Ґеральте. Схрестимо клинки. Залишитися має один.
— Ти маєш намір битися мечем?
— Це тебе дивує? Адже й ти маєш намір битися мечем. Давай, ставай.
— Чому, Істредде? Чому мечем, а не магією?
Чародій зблід, губи його нервово затремтіли.
— Ставай, кажу! — крикнув. — Не час для запитань, час запитань минув! Зараз — час вчинків!
— Я хочу знати, — поволі сказав Ґеральт. — Хочу знати, чому меч. Я хочу знати, звідки й чому опинилася в тебе чорна постільга. Я маю право про це знати. Я маю право на правду, Істредде.
— На правду? — гірко повторив чародій. — Так, може, й маєш. Наші права рівні. Постільга, питаєш? Прилетіла на світанку, мокра від дощу. Принесла листа. Коротенького, знаю його напам’ять. «Прощавай, Валю. Пробач. Є дари, яких не можна приймати, і немає в мені нічого, чим я могла б тобі віддячити. І це — правда, Валю. Правда є крихтою льоду». Ну, Ґеральте? Я тебе задовольнив? Ти скористався своїм правом?
Відьмак поволі кивнув.
— Добре, — сказав Істредд. — А тепер я скористаюся моїм. Бо я не зважаю на цього листа. Я не можу без неї… Краще вже… Ставай, до диявола!
Він згорбився і витягнув меч швидким спритним рухом, що свідчив про вправність. Постільга крикнула.
Відьмак стояв нерухомо, із опущеними вздовж тіла руками.
— Чого ти чекаєш? — прохрипів чародій.
Ґеральт повільно підвів голову, дивився на нього хвильку, потім розвернувся на п’ятах.
— Ні, Істредде, — сказав тихо. — Прощавай.
— Що воно має значити, до холери?
Ґеральт зупинився.
— Істредде, — кинув через плече, — не втягуй у це інших. Якщо треба, то повісься на віжках у стайні.
— Ґеральте! — крикнув чародій, а голос його зламався раптом, ударив у вухо фальшивою, злою нотою. — Я не відмовлюся! Вона не втече від мене! Я поїду за нею до Венґерберґа, поїду за нею на край світу, знайду її! Я не відмовлюся від неї ніколи! Знай про це!
— Прощавай, Істредде.
Він зайшов у завулок, уже жодного разу не озирнувшись. Він ішов, не звертаючи уваги на людей, що швидко поступалися йому дорогою, на двері й вікна, що поспішно зачинялися. Не зважав ні на кого й ні на що.
Він думав про лист, який чекав його на заїжджому дворі.
Пришвидшив кроки. Він знав, що в узголів’ї ліжка чекає на нього мокра від дощу чорна постільга, що тримає у кривому дзьобі листа. Хотів прочитати той лист якомога швидше.
Хоча знав його зміст.
Вічний вогонь
I
— Ти свиня! Горлодер проклятущий! Брехло!
Ґеральт зацікавлено потягнув кобилу за ріг вулиці. Не встиг іще локалізувати джерело вереску, коли до нього долучився глибокий липко-скляний брязкіт. «Банка вишневого повидла, — подумав відьмак. — Такий звук видає банка вишневого повидла, якщо кинути нею у когось з великої висоти чи із великою силою». Він добре це пам’ятав, Йеннефер, коли вони жили разом, інколи доводилося у гніві кидати в нього банками з повидлом. Тими, які він отримував від клієнтів. Бо Йеннефер найменшого поняття не мала, як варити повидло, а магія у тій справі була непридатна.
За рогом вулички, під вузьким, пофарбованим у рожевий колір будиночком зібралася чимала група роззяв. На маленькому уквітчаному балконі, одразу під піддашком, стояла молода світловолоса жінка в нічній сорочці. Завівши за голову пухкеньку округлу ручку, помітну між оборками, жінка з розмаху жбурнула вниз щербатий квітковий горщик.
Худорлявий чоловік у капелюшку сливового кольору і з білим пером відскочив наче ошпарений, горщик гепнувся об бруківку перед ним, розколюючись на шматки.
— Веспулю, прошу тебе! — крикнув чоловік у капелюшку з пером. — Не вір пліткам! Я був тобі вірним, хай мене розірве, якщо це неправда!
— Лайдаче! Сучий сине! Приблудо! — проверещала пухкенька блондинка і щезла всередині дому, безсумнівно для пошуків наступних снарядів.
— Гей, Любистку! — крикнув відьмак, тягнучи на поле бою кобилу — та форкала й пручалася. — Як ся маєш? Що діється?
— Нормально, — сказав трубадур, шкірячи зуби. — Як завжди. Привіт, Ґеральте. Що ти тут поробляєш? Холера, бережися!
Олов’яний кубок свиснув у повітрі і з брязкотом відбився від бруківки. Любисток підняв його, оглянув, кинув у канаву.
— Забирай це лахміття! — заверещала світловолоса, а оборки на її пухкеньких грудях звабливо захвилювалися. — І геть з моїх очей! Щоб ноги твоєї тут більше не було, ти, віршомазе!
— Це не моє, — здивувався Любисток, піднімаючи із землі чоловічі штани з холошами різного кольору. — Ніколи в житті не мав таких штанів.
— Геть! Бачити тебе не хочу! Ти… ти… Знаєш, який ти у ліжку? Ніякий! Ніякий, чуєш? Чуєте, людоньки?
Наступний горщик свиснув, фуркочучи сухим бадиллям, що з нього росло. Любисток ледь зумів ухилитися. За горщиком, крутячись, полетів униз мідний казан, місткістю, щонайменше, на два з половиною галона.
Натовп роззяв, що тримався поза зоною обстрілу, вибухнув сміхом. Дехто плескав у долоні й підступно підзужував блондинку до подвигів.
— Вона не має удома арбалету? — занепокоївся відьмак.
— Не виключено, — сказав поет, задираючи голову в бік балкону. — Удома в неї страшезна барахолка. Бачив ті штани?
— То, може, краще ходімо звідси? Повернешся, коли вона заспокоїться.
— Та дідько там, — скривився Любисток. — Я не повернуся у дім, звідки в мене кидають наклепи й мідні казани. Вважаю той нетривалий зв’язок розірваним. Почекаємо тільки, нехай викине мою… О, матінко, ні! Веспулю! Моя лютня!
Кинувся, простягаючи руки, спіткнувся, упав, підхопивши інструмент в останню мить, над самою бруківкою. Лютня озвалася до нього співучим стогоном.
— Уф-ф, — зітхнув бард, піднімаючись із бруківки. — Упіймав. Добре, Ґеральте, тепер уже ми можемо йти. Щоправда, там у неї ще мій плащ з коміром із куниці, але хай уже буде моя втрата. Плащем, наскільки я її знаю, кидатися не стане.