Аґловаль коротким кивком відповів на глибокі поклони людей біля дверей, майже одразу підійшов до Дроугарда й відвів його в куток, давши знак, що не очікує уваги й почестей в центрі зали. Ґеральт спостерігав за ними скоса. Розмова була тихою, але помітно було, що обидва вони збуджені. Дроугард раз у раз витирав чоло рукавом, крутив головою і чухав шию. Ставив запитання, на які князь, похмурий і насуплений, відповідав коротким потиском плечей.
— Пан князь, — тихо сказала Ессі, присуваючись до Ґеральта, — здається заклопотаним. Невже знову серцеві справи? Розпочате нині вранці непорозуміння із відомою сиреною? Що, відьмаче?
— Можливо. — Ґеральт скоса глянув на поетку, заскочений зненацька її запитанням і дивним чином через нього роздратований. — Що ж, у кожного є якісь особисті проблеми. Але не всі люблять, аби про ті проблеми співали на ярмарках.
Оченько злегка зблідла, дмухнула на локон і глянула виклично.
— Сказавши це, ти мав намір мене образити чи тільки вразити?!
— Ані одне, ані друге. Я хотів всього лише випередити наступні запитання стосовно проблем Аґловаля та сирени. Запитання, відповідати на які я себе не відчуваю уповноваженим.
— Розумію. — Чарівне око Ессі Давен трохи звузилося. — Я не поставлю тебе перед такою дилемою. Уже не поставлю жодних запитань, які мала намір поставити і які, якщо вже бути щирою, сприймала я виключно як вступ і запросини до милої розмови. Що ж, тоді не буде ніякої розмови, і ти не мусиш боятися, що її зміст буде виспіваний на якомусь ярмарку. Була рада познайомитися.
Вона швидко відвернулася і відійшла до столів, де одразу її радо привітали. Любисток переступив з ноги на ногу й значуще кахикнув.
— Не скажу, що ти виявив вишукану ввічливість, Ґеральте.
— Дурнувато вийшло, — погодився відьмак. — Я справді вразив її, цілком без причини. Може, піти за нею і перепросити?
— Заспокойся, — сказав бард і додав сентенційно: — Ніколи не буває другої оказії, щоб виправити перше враження. Ходімо, нап’ємося краще пива.
Пива вони напитися не змогли. Поміж групкою міщан, що саме гаряче розмовляли, пропхався Дроугард.
— Пане Ґерарде, — сказав. — Дозвольте. Його високість хоче із вами порозмовляти.
— Я вже йду.
— Ґеральте, — Любисток схопив його за рукав, — не забудь.
— Про що?
— Ти обіцяв прийняти будь-яке завдання, не вередуючи. Я слова дотримався. Як це ти сказав? Трохи жертовності?
— Добре, Любистку. Але звідки ти знаєш, що Аґловаль…
— Я носом чую. Пам’ятай, Ґеральте.
— Добре, Любистку.
Вони відійшли із Дроугардом у куток зали, подалі від гостей. Аґловаль сидів за низьким столиком. Супроводжував його барвисто одягнений загорілий чоловік із короткою чорною бородою, якого Ґеральт раніше не помітив.
— Знову ми бачимося, відьмаче, — почав князь. — Хоча ще сьогодні вранці я клявся, що не хочу тебе більше бачити. Але іншого відьмака я під рукою не маю, доведеться управлятися тобі. Познайомся із Зелестом, моїм коморником і головним уловах перлів. Кажи, Зелесте.
— Нині вранці, — тихо сказав загорілий чоловік, — я вирішив вести лови поза звичним тереном. Один човен пішов далі на захід, за мис, у бік Драконячих Іклів.
— Драконячі Ікла, — втрутився Аґловаль, — це два великі вулканічні рифи на кінці мису. Їх видно з нашого берегу.
— Ага, — підтвердив Зелест. — Звичайно тудою не плаваємо, бо вири там, каміння, пірнати небезпечно. Але на узбережжі перлів усе менше. Отож пішов туди один човен. Сім душ залоги, двоє матросів і п’ятеро нирців, у тому числі одна жінка. Коли вони не повернулися увечері, ми почали непокоїтися, хоча море було спокійне, наче оливою полите. Я послав кілька швидких скіфів[40], і ми швиденько знайшли човен, що дрейфував у морі. У човні не було нікого, ані живої душі. Наче камінь у воду. Невідомо, що трапилося. Але битва там мала бути, справжня різанина. Сліди були…
— Які? — Відьмак примружився.
— Ага, уся палуба була забризкана кров’ю.
Дроугард засичав і обернувся неспокійно. Зелест стишив голос.
— Було, як кажу, — повторив він, граючи жовнами. — Човен був забризканий кров’ю вздовж і впоперек. Не інакше як дійшло на палубі до справжньої різанини. Щось тих людей убило. Кажуть, морська потвора. Точно морська потвора.
— Не пірати? — тихо запитав Ґеральт. — Не конкуренти по перлах? А можливість звичайної різанини — ви виключаєте?
— Виключаємо, — сказав князь. — Тут немає жодних піратів і жодної конкуренції. А різанини не закінчуються зникненням усіх до одного. Ні, Ґеральте. Зелест має рацію. Це морська потвора, ніщо інше. Слухай, ніхто не відважується випливати в море, навіть на близькі, перевірені поля. Людей опанував блідий жах, і порт спаралізований. Навіть коги й галери з пристані не рушають. Розумієш, відьмаче?
— Розумію, — кивнув Ґеральт. — Хто мені покаже те місце?
— Ха. — Аґловаль поклав долоню на столі й забарабанив пальцями. — Це мені подобається. Це справді по-відьмацьки. Відразу до справи, без пустої балаканини. Так, це мені подобається. Бачиш, Дроугарде, я ж казав тобі, хороший відьмак — голодний відьмак. Га, Ґеральте? Адже якби не твій музичний приятель, то нині ви б знову лягли спати без вечері. Я добре проінформований, вірно?
Дроугард опустив голову. Зелест тупо витріщався перед собою.
— Хто мені покаже те місце? — повторив Ґеральт, холодно дивлячись на Аґловаля.
— Зелест, — сказав князь, перестаючи посміхатися. — Зелест покаже тобі Драконячі Ікла й дорогу до них. Коли ти візьмешся до роботи?
— З самісінького ранку. Будьте на пристані, пане Зелесте.
— Добре, пане відьмаче.
— Чудово. — Князь потер руки, знову посміхнувся глузливо. — Ґеральте, я розраховую, що із тією потворою тобі вдасться краще, аніж зі справою Ш’ееназ. Я насправді на це розраховую. Ага, ще одне. Забороняю пліткувати про цю подію, не хочу, щоби піднялася паніка більша, аніж та, яку я вже маю на свою голову. Розумієш, Дроугарде? Язик накажу видерти, тож — ані пари з вуст.
— Розумію, княже.
— Добре. — Аґловаль устав. — Тоді я піду, не заважатиму розвагам, не стану пліток провокувати. Бувай, Дроугарде, побажай нареченим щастя від мого імені.
— Дякую, княже.
Ессі Давен, яка сиділа на табуреточці, оточена густим гроном слухачів, співала мелодійну тужливу баладу, що розповідала про гідну жалоби долю покинутої коханки. Любисток, спершись об стовп, щось мимрив собі під носом, вираховував на пальцях такти та склади.
— Ну і як? — запитав. — Маєш роботу, Ґеральте?
— Маю. — Відьмак не вдавався у подробиці, які, зрештою, барда не обходили.
— Я тобі казав: нюхом чую завдання та грошву. Добре, добре, добре. Я зароблю, ти заробиш, буде на що погуляти. Поїдемо до Цідарісу, встигнемо на свято збирання винограду. А зараз — перепрошую на хвильку. Там, на лавці, я помітив дещо цікаве.
Ґеральт прослідкував за поглядом поета, але, окрім кільканадцяти дівчат із напівроззявленими устами, нічого цікавого не помітив. Любисток обсмикнув кубрак, зсунув капелюшок на праве вухо й з підскоками посунув до лавки. Розминувшись ловким фланговим маневром із матронами, які стерегли панянок, розпочав свій звичайний ритуал щирення зубів.
Ессі Давен скінчила баладу, отримала оплески, малий капшук і великий букет красивих, хоча й дещо прив’ялих хризантем.
Ґеральт крутився між гостями, чекаючи нагоди, аби нарешті зайняти місце при столі, заставленому їжею. Із тугою споглядав, як у швидкому темпі зникають маринований оселедець, голубці з капусти, варена голова тріски й баранячі котлети, дивився на роздерті кільця ковбаси й на каплунів, на січених ножами копчених лососів і свинячу шинку. Проблема полягала у тому, що на лавках за столом не було вільного місця.
Панянки й матрони, дещо зворушені, обступили Любистка, пискляво домагаючись його виступу. Любисток посміхався нещиро і відмовлявся, погано вдаючи скромність. Ґеральт, переборюючи сором’язливість, майже силою пропхався до столу.
40
…