— Ну так знай, що саме Ярпен Зігрін і його Гноми прикінчили Оквіста. Було про те складено баладу, але нудну, бо не моя. Якщо ти не чув — нічого не втратив.
— Це всі?
— Так. Не враховуючи тебе. Ти стверджуєш, що не чув про дракона, хтозна, може, воно й правда. Але тепер ти вже знаєш. І що?
— І нічого. Мене той дракон не цікавить.
— Ха! Хитро, Ґеральте. Бо ти й так не маєш ґлейту.
— Повторюю, мене той дракон не цікавить. А що з тобою, Любистку? Що тебе так тягне у той бік?
— Усе просто. — Трубадур стенув плечима. — Треба бути близько від пригод і подій. Щодо битви з тим драконом — буде розголос. Авжеж, я міг би скласти баладу й на підставі розповіді, але вона звучатиме інакше, співана кимось, хто бачив бій на власні очі.
— Бій? — засміявся Три Галки. — Хіба щось на кшталт різанини свині чи четвертування трупа. Слухаю і не можу припинити дивуватися. Славні вої, які мчать сюди з усіх кінських ніг, аби дорізати напівдохлого дракона, отруєного якимось хамом. Сміятися хочеться і ригати.
— Ти помиляєшся, — сказав Ґеральт. — Якщо дракон не помер від отрути на місті, то, напевне, його організм уже її переборов і дракон тепер повний сил. Зрештою, немає великого значення. Рубайли з Крінфріду все одно його вб’ють, але без бою, якщо хочеш знати, не обійдеться.
— Тож ти ставиш на Рубайл, Ґеральте?
— Ясно ж.
— Аякже, — відізвався стражник-митець, який досі мовчав. — Драконище — то потвора магічна, й не прибити його інакше, ніж чарами. Якщо хто й дасть йому раду, то це чарівниця, яка проїхала туди вчора.
— Хто? — Ґеральт схилив набік голову.
— Чарівниця, — повторив стражник. — Я ж кажу.
— Ім’я назвала?
— Назвала, але я забув. Мала ґлейт. Молода була, вродлива по-своєму, але ті очі… Самі знаєте, пане. Аж зимно людині стає, коли така гляне.
— Ти щось про те знаєш, Любистку? Хто це може бути?
— Ні, — скривився бард. — Молода, вродлива й такі собі очі. Теж мені прикмета. Вони всі такі. Жодна з тих, кого я знаю, а знаю я багатьох, не виглядає старшою, ніж на двадцять п’ять чи тридцять, а деякі ж, як я чув, пам’ятають іще часи, коли там, де нині стоїть Новіград, шумів бір. Зрештою, для чого ж існують еліксири з мандрагори[7]? А мандрагорою вони ж собі й очі закапують, аби ті блищали. Як воно у баб буває.
— Не руда була? — запитав відьмак.
— Ні, пане, — відказав десятник. — Чорненька.
— А кінь якої масті? Каштановий із білою зіркою?
— Ні. Чорний, як і вона. Та оце ж, панове, кажу вам, вона дракона вб’є. Дракон — це робота для чародія. Людська сила з ним не впорається.
— Цікаво, що б на це сказав швець Козоїд, — засміявся Любисток. — Якби він мав під рукою щось міцніше, аніж чемерник та беладона, драконова шкіра вже сушилась би на холопільському частоколі, балада була б готова, а я б не плавився тут на сонці…
— А як трапилося, що Нєдамір не взяв тебе із собою? — поцікавився Ґеральт, скоса дивлячись на поета. — Адже ти був у Холопіллі, коли він вирушав. Чи король не любить людей мистецтва? З якої причини ти плавишся тут, замість того аби грати біля королівського стремена?
— Причина — то одна молода удова, — понуро сказав Любисток. — Холера б її узяла. Загуляв я, а на другий день Нєдамір і решта були вже за рікою. Узяли із собою навіть того Козоїда й розвідників із холопільської міліції, тільки про мене забули. Тлумачу це десятнику, а він знай своє…
— Є ґлейт — пускаю, — сказав байдуже алебардник, відливаючи на стіну хатинки митника. — Немає ґлейту — не пускаю. Наказ такий…
— О, — перервав Три Галки. — Дівчата з пивом повертаються.
— І не самі, — додав Любисток, устаючи. — Гляньте, який кінь. Наче дракон.
З боку березового гайка над’їжджали чвалом зерріканки, тримаючись обабіч вершника на великому, бойовому, неспокійному жеребчику.
Відьмак також устав.
Вершник носив фіолетовий оксамитовий каптан зі срібним гаптуванням і короткий плащ, обшитий соболиним хутром. Випростаний у сідлі, дивився на них з погордою — Ґеральт знав такі погляди. І не дуже їм радів.
— Вітаю панство. Я — Доррегарай, — представився вершник, поволі й з гідністю спішуючись. — Майстер Доррегарай. Чорнокнижник.
— Майстер Ґеральт. Відьмак.
— Майстер Любисток. Поет.
— Борх, на прізвисько Три Галки. А з моїми дівчатами, які отам-от витягають шпунт з барильця, ви, пане Доррегараю, уже познайомилися.
— Саме так, саме так, — сказав чародій без усмішки. — Ми обмінялися поклонами, я і чарівні воїтельки з Зерріканії.
— Ну, от і чудово. — Любисток роздав шкіряні кубки, принесені Веєю. — Тож напийтеся із нами, пане чародію. Пане Борху, десятнику давати?
— Зрозуміло! Йди до нас, пане вояче.
— Думаю, — сказав чорнокнижник, зробивши маленький елегантний ковток, — що до застави на мосту вас привела та сама мета, що й мене?
— Якщо ви маєте на увазі дракона, пане Доррегараю, — сказав Любисток, — то саме так воно і є. Я хочу бути там і скласти баладу. На жаль, оцей десятник, людина, видко, без розуміння, не хоче мене пропускати. Хоче ґлейту.
— Прошу вибачення. — Алебардник відпив свого пива, поплямкав. — У мене наказ на шиї висить. А кажуть, що чи не все Холопілля зібралося уже із возами й хоче рушити у гори за драконом. У мене наказ…
— Твій наказ, солдате, — насупився Доррегарай, — стосується мотлоху, який може завадити справі, дівок, що можуть поширювати розпусту й паскудну неміч, злодіїв, бродяг і гультяїв. Але не мене.
— Нікого без ґлейту не пропущу, — набурмосився десятник. — Клянуся…
— Не клянися, — урвав його Три Галки. — Краще випий ще. Теє, налий цьому мужньому воякові. І сядьмо, панове. Пиття навстоячки, швидко й без належної закуски не личить шляхтичу.
Вони усілися на колодах навколо барильця. Алебардник, оце пасований на шляхтича, червонів від задоволення.
— Пий, славний сотнику, — підганяв його Три Галки.
— Я десятник, я не сотник. — Алебардник іще більше почервонів.
— Але будеш сотником, точно, — вишкірився Борх. — Чолов’яга з тебе крутий, ураз звання отримаєш.
Доррегарай, відмовляючись від добавки, повернувся до Геральта.
— У містечку ще балакають про василіска, мосьпане відьмаче, а ти вже до дракона придивляєшся, як бачу, — сказав він тихо. — Цікаво, аж настільки потрібна тобі готівка чи заради розваги вбиваєш ти створіння, яким загрожує вимирання?
— Дивна цікавість, — відповів Ґеральт, — з боку того, хто стрімголов мчить, аби встигнути випотрошити дракона, вибити йому зуби, такі цінні при виготовленні чародійських ліків і еліксирів. Чи це правда, мосьпане чародію, що зуби, вибиті у живого дракона, найкращі?
— Ти упевнений, що я для того туди їду?
— Я упевнений. Але тебе вже хтось випередив, Доррегараю. Перед тобою устигла проїхати твоя конфратерка із ґлейтом, якого ти не маєш. Чорноволоса, якщо це тебе цікавить.
— На чорному коні?
— Кажуть, що так.
— Йеннефер, — сказав, насупившись, Доррегарай.
Відьмак непомітно здригнувся. Запанувала тиша, яку перервала відрижка майбутнього сотника.
— Нікого… без ґлейту…
— Двісті лінтарів вистачить? — Ґеральт спокійно витягнув з кишені капшук, отриманий від товстого війта.
— Ґеральте, — загадково усміхнувся Три Галки, — ти все-таки…
— Вибачаюся, Борху. Прикро мені, що не поїду із вами до Генґфорсу. Може, іншим разом. Може, ми ще зустрінемося.
— Нічого мене не тягне до Генґфорсу, — повільно сказав Три Галки. — Зовсім нічого, Ґеральте.
— Сховайте той мішок, пане, — сказав грізно майбутній сотник. — Це звичайний підкуп. Навіть за триста не пропущу.
— А за п’ятсот? — Борх вийняв свого капшука. — Сховай мішок, Ґеральте. Я заплачу мито. Це мене почало розважати. П’ятсот, пане солдате. По сто за голову, враховуючи моїх дівчат як одну чарівну штуку. Як воно?
7