Ґеральт мовчав. Ессі не мовчала або відповідала односкладно. Відьмак відчував на собі її погляд. Погляд, якого він уникав.
Через річку Адалатте вони переправилися паромом, причому їм самим довелося тягти канати, бо перевізник був у стані патетично п’яної, трупно-білої, дрижаково-задерев’янілої, задивленої у безодню блідості, не міг відпустити стовп під навісом, за який він тримався обіруч, і на всі запитання, які йому ставили, відповідав одним-єдиним словом, що звучало як «вург».
Країна на іншому березі Адалатте відьмаку сподобалася — села, що лежали вздовж річки, були здебільшого оточені гостроколом, а це обіцяло певні шанси знайти роботу.
Коли вони поїли коней, удень, Оченько підійшла до нього, скориставшись із факту, що Любисток відійшов. Відьмак відійти не зумів. Спіймала його зненацька.
— Ґеральте, — сказала тихенько. — Я вже… не можу цього знести. Це понад мої сили.
Він старався уникати необхідності дивитися їй в очі. Вона цього не дозволила. Стала перед ним, граючись блакитною перлиною, оправленою у срібну квіточку, що висіла на шиї. Стояла так, а він знову шкодував, що це не рибоокий із шаблею, схованою під водою.
— Ґеральте… Ми маємо щось із цим зробити, правда?
Чекала на його відповідь. На слова. На трохи жертовності.
Але відьмак не мав нічого, що міг би їй пожертвувати, знав про те. Не хотів брехати. А до правди не міг удатися, бо не міг зробити те, що завдало б їй болю.
Ситуацію врятував Любисток, незамінний Любисток, з’явившись раптово. Любисток зі своїм незамінним тактом.
— А напевне! — гукнув і з розмаху кинув у воду палицю, якою він розгортав очерет і величезну річкову кропиву. — А напевне щось ви маєте із тим зробити, саме час на те! Я не хочу більше дивитися на те, що між вами діється! Чого ти від нього очікуєш, Лялечко? Неможливого? А ти, Ґеральте, на що розраховуєш? На те, що Оченько прочитає твої думки, наче… Наче та? І що вона цим задовольниться, а ти зручно промовчиш, не мусячи нічого пояснювати, нічого заявляти, ні від чого не відмовлятися? Не мусячи відкритися? Скільки часу, скільки фактів вам обом треба, щоб зрозуміти? І коли ви хочете це зрозуміти, за кілька років, у спогадах? Ми ж уранці маємо роз’їхатися, хай вам грець! Ох, досить вам, богами клянуся, обох я вас маю отут і отам! Добре, послухайте, я зараз виламаю ліщину й піду на риболовлю, а ви будете мати хвильку тільки для себе, зможете все одне одному сказати. Скажіть одне одному все, намагайтеся порозумітися. Це не так важко, як вам здається. А потім, заради богів, зробіть це. Зроби це з ним, Лялечко. Зроби це з нею, Ґеральте, і будь до неї добрим. А тоді, холера, або у вас пройде, або…
Любисток різко відвернувся і відійшов, ламаючи очерет і лаючись. Зробив вудку з ліщинового прута й кінського волосу й ловив до сутінок.
Коли він пішов, Ґеральт й Ессі довго стояли, спершись на покручену вербу, що схилилася над течією. Стояли, тримаючись за руки. Потім відьмак говорив, говорив тихо й довго, а оченьки Оченька були повні сліз.
А потім, боги, вони це зробили, він і вона.
І все було добре.
X
Наступного дня вони влаштували собі щось схоже на урочисту вечерю. У селі, через яке вони проходили, Ессі й Ґеральт купили справне ягнятко. Поки ж вони торгувалися, Любисток тихцем украв часнику, цибулі й моркви з грядок за халупою. Від’їжджаючи, вони ще стьобнули казанок з тину за кузнею. Казанок був трохи дірявий, але відьмак залудив його Знаком Іґні.
Вечеря відбулася на галявинці, у глибині пущі. Вогонь весело потріскував, казанок булькотів. Ґеральт ретельно мішав у ньому мішалом, зробленим з обдертого від кори вершечка ялинки. Любисток чистив цибулю і шкрябав моркву. Оченько, яка й поняття не мала про куховарство, розважала їх, граючи на лютні й співаючи непристойні куплети.
Це була урочиста вечеря. Бо вранці вони мали роз'їхатися.
Уранці кожен із них мав рушити своєю дорогою, на пошуки чогось, що вони вже мали. Але не відали, що мають, навіть про те не здогадувалися. Не здогадувалися і про те, куди приведуть їх дороги, якими мали вирушити вранці. Кожен окремо.
Коли вони об’їлися й обпилися подарованим Дроугардом пивом, попліткували й посміялися, Любисток й Ессі влаштували співочі змагання. Ґеральт, із руками під головою, лежав на лігві зі смерекових гілок і думав, що ніколи він не чув таких чудових голосів і настільки ж чарівних балад. Думав про Йеннефер. Думав також і про Ессі. Мав передчуття, що…
Наприкінці Оченько проспівала разом із Любистком славний дует Цинтії і Вертверна, чудову пісню про любов, що починалася словами: «Сльозу не одну я вже пролила…» Ґеральтові здавалося, що навіть дерева схилилися, слухаючи цих двох.
Потім Оченько, яка пахла вербеною, лягла поруч із ним, втиснулася йому під руку, вкрутила голову в груди, зітхнула може, кілька разів і спокійно заснула. Відьмак заснув значно, значно пізніше.
Любисток, вдивляючись у пригасаюче вогнище, сидів іще довго, сам, тихо бренькаючи на лютні. Почалося з кількох тактів, із яких склалася доладна, спокійна мелодія. Вірш, суголосний мелодії, виникав одночасно із нею, слова розчинялися у музиці, залишалися у ній, наче комахи в прозоро-золотих брилках бурштину.
У баладі йшлося про одного відьмака й про одну поетку. Про те, як відьмак і поетка зустрілися на березі моря, серед крику чайок, як покохали одне одного з першого погляду. Про те, яким сильним і чарівним було їхнє кохання. Про те, що ніщо, навіть смерть, не було в змозі знищити те кохання і розділити їх.
Любисток знав, що мало хто повірить у ту історію, яку розповідає балада, але не переймався тим. Знав, що балади не пишуться для того, щоб їм вірили, — пишуть їх, щоб вони зворушували.
Кількома роками пізніше Любисток міг змінити зміст балади, написати про те, що сталося насправді. Не став цього робити. Бо правдива історія не зворушила б нікого. Хто ж хотів би почути про те, що відьмак й Оченько більше ніколи, ані разу не бачилися? Про те, що через чотири роки Оченько померла від віспи під час епідемії, що шаліла у Визімі? Проте, як він, Любисток, виніс її на руках з-поміж трупів, що палали на вогнищах, і поховав далеко від міста, у лісі, самотню і спокійну, а разом із нею, як вона й просила, дві речі — її лютню і блакитну перлину. Перлину, із якою вона не розлучалася ніколи.
Ні, Любисток лишив першу версію балади. Але й так ніколи її не співав. Ніколи. Нікому.
Перед ранком, ще у темряві, до табора підкрався голодний і лютий вовкулака, але побачив, що це Любисток, тож — послухав хвильку й пішов собі.
Меч призначення
I
Перший труп він знайшов біля полудня.
Вигляд убитих рідко коли приголомшував відьмака, значно частіше він дивився на останки абсолютно байдуже. Цього разу байдужим він не був.
Хлопцю було десь близько п'ятнадцяти. Лежав він навзнак, із широко розкинутими ногами, на губах його застигла гримаса переляку. Крім того, Ґеральт знав, що хлопець загинув одразу, не страждав і, скоріше за все, навіть не знав, що помирає. Стріла вдарила його в око, глибоко увіткнувшись у череп, аж до потиличної кістки. Стріла була оперена смугастим, пофарбованим у жовте маховим пір’ям фазанихи. Древко із пір’ям стирчало над волоттям трав.
Ґеральт роззирнувся, швидко й легко знайшов, що шукав. Другу стрілу, ідентичну, що стирчала у стовбурі сосни, якихось шість кроків позаду. Знав, що трапилося. Хлопець не зрозумів застереження, почувши свист і стукіт стріли, він перелякався і побіг у невірному напрямку. У бік тієї, хто наказала йому зупинитися і йти геть. Шипучий, отруйний і пір’яний свист, короткий стук древка, що втикається у дерево. Ані кроку далі, людино, — говорить той свист і той стук. Геть, людино, негайно тікай із Брокілону[44]. Ти здобула увесь світ, людино, тебе усюди багато, ти завжди приносиш із собою те, що звеш сучасністю, ерою змін, те, що ти звеш прогресом. Але ми не хочемо тут ані тебе, ані твого прогресу. Ми не бажаємо собі змін, які ти приносиш. Свист і стук. Геть із Брокілону!
44
Брокілон — ліс дріад у Сапковського походить від іншого легендарного лісу середньовіччя — казкового Броселіанда, що в Бретані називався Брекілієном; згідно зі сказаннями артурівського циклу в цьому лісі виховувався лицар Ланселот, тут знаходилося джерело молодості. Нарешті, у Броселіанді спить вічним сном чарівник Мерлін, приспаний дівою Німує.