Бренн навіть не глянула на неї, не спускаючи очей з Ґеральта. Але лук опустила.
— ‘Ss turd! — Плюнула йому під ноги. — Авжеж! Іди куди очі бачать! Подивимося, чи зумієш. Здохнеш, раніше ніж вийдеш із Брокілону.
«Вона права, — подумав Ґеральт. — Я не маю і шансу. Без неї я не вийду з Брокілону, не доберуся до Дуен Канела. Ото халепа. Може, вдасться відговорити Ейтне…»
— Ну, Бренн, — сказав він примирливо посміхнувшись. — Не злися, красуне. Добре, нехай буде по твоєму. Всі йдемо до Дуен Канела. До пані Ейтне.
Дріада щось буркнула під ніс, зняла стрілу з тятиви.
— Тоді в дорогу, — сказала, поправляючи пов’язку на волоссі. — Уже достатньо часу згаяли.
— Ой… — застогнала дівчинка, роблячи крок.
— Чого там?
— Щось мені сталося… У ногу.
— Зачекай, Бренн! Іди, шморкуле, візьму тебе на шию.
Була вона теплесенька й пахнула наче мокрий горобчик.
— Яке маєш ім’я, княжно? Я забув.
— Цірі.
— А володіння твої — де лежать, якщо можна запитати?
— Не скажу тобі, — буркнула вона. — Не скажу, й усе.
— Переживу. Не крутися і не шмаркай у мене над вухом. Що ти робила в Брокілоні? Загубилася? Заблукала?
— Та зараз! Я ніколи не заблукую!
— Не крутися. Ти втекла від Кістріна? Із замка Настроґ? До чи після шлюбу?
— Звідки ти знаєш? — шморгнула вона занепокоєно.
— Бо я небачено мудрий. Чого ти втекла саме до Брокілону? Не було більш безпечних напрямків?
— Дурний кінь поніс.
— Брешеш, княжно. При твоїй статурі ти найбільше на кота могла б сісти. Та й те — на лагідного.
— То Марек їхав. Зброєносець рицаря Войміра. А в лісі кінь спіткнувся і зламав ногу. І ми загубилися.
— Ти ж казала, що із тобою такого не буває.
— То він заблукав, не я. Була імла. І ми погубилися.
«Ви погубилися, — подумав Ґеральт. — Бідний зброєносець лицаря Войміра, який мав нещастя натрапити Бренн і її товаришок. Щеня, не пізнавши, напевне, що таке жінка, допомагає утекти зеленоокій шмаркулі, бо наслухалося лицарських оповідок про дівчат, яких змушують до шлюбу. Допомагає їй утекти, щоб умерти від стріли несправжньої дріади, яка не знає ще, напевне, що таке чоловік. Але вже вміє вбивати».
— Я питав, ти завіялася з замку Настроґ до шлюбу чи після?
— Утекла, та й годі, що тобі до того? — забурчала вона. — Бабця сказала, що я маю туди їхати, познайомитися із ним. Із тим Кістріном. Тільки познайомитися. А той його батько, той король-товстун…
— Ервил.
— …відразу: шлюб та шлюб. А я його не хочу. Того Кістріна. Бабця сказала…
— Що він, такий гидкий, той княжич Кістрін?
— Не хочу його, — гордовито заявила Цірі, шморгнувши носом, у якому аж трубило. — Він товстий, дурнуватий, і в нього бридко тхне з рота. Перед тим як я туди поїхала, мені показали парсунку, а на парсунці він товстим не був. Не хочу я такого чоловіка. Я взагалі чоловіка не хочу.
— Цірі, — сказав відьмак нерішуче. — Кістрін ще дитя, як і ти. За пару років з нього може вийти й цілком пристойний юнак.
— То нехай мені пришлють іншу парсуну, за пару років — пирхнула вона. — І йому також. Бо сказав мені, що на парсуні, яку йому показали, я була куди красивіше. І признався, що кохає Альвіну, придворну даму, й хоче бути її лицарем. Бачиш? Він мене не хоче, і я його не хочу. Навіщо той шлюб?
— Цірі, — буркнув відьмак. — Він княжич, а ти — княжна. Княжичі й княжни саме так й одружуються, не інакше. Такий звичай.
— Говориш як усі. Вважаєш, що коли я мала, то мені можна набрехати.
— Я не брешу.
— Брешеш.
Ґеральт замовк. Бренн, яка йшла попереду, аж обернулася, напевне здивована тишею. Стенувши плечима, пішла далі.
— Куди ми йдемо? — похмуро відізвалася Цірі. — Я хочу знати!
Ґеральт мовчав.
— Відповідай, як я тебе запитую! — сказала вона грізно, посилюючи наказ голосним шморганням. — Чи ти знаєш, хто… Хто на тобі сидить?
Він не відреагував.
— Бо вкушу тебе за вухо! — крикнула вона.
Відьмакові це набридло. Він стягнув дівчинку з шиї і поставив на землю.
— Слухай-но, шмаркачко, — сказав він різко, розпускаючи пряжку ремня. — Зараз я покладу тебе через коліно, стягну тобі труси й надаю по задку ременем. Ніхто мене не стримає, бо тут не королівський двір, а я не твій придворний чи слуга. Зараз ти пожалієш, що не лишилася у Настрозі. Зараз ти побачиш, що все ж краще бути княжною, аніж загубленою в лісі шмаркачкою. Бо княжні справді можна поводитися нестерпно. Княжну навіть тоді ніхто не лупить по задку ременем — а якщо й лупить, то сам пан князь особисто.
Цірі скорчилася і кілька разів шморгнула носом. Бренн, спершись на дерево, спокійно на них дивилася.
— Ну як? — запитав відьмак, накручуючи пояс навколо зап’ястка. — Станемо поводитися гідно й благородно? Якщо ні, то візьмемося до шмагання її високості по задку. Ну? Так чи ні?
Дівчинка захлипала й потягнула носом, після чого квапливо закивала.
— Будеш ґречною, княжна?
— Буду, — буркнула вона.
— Скоро стемніє, — відізвалася дріада. — Ходу, Ґвинблейдде.
Ліс порідшав. Ішли вони через піщані молодняки, через вересові зарості, через затягнені імлою луки, на яких паслися стада оленів. Холоднішало.
— Шляхетний пане… — відізвалася Цірі після довгого, довгого мовчання.
— Звуся Ґеральтом. У чому річ?
— Я страшненько голодна.
— Зараз ми зупинимося. Скоро сутінки.
— Не витримаю, — захлипала вона. — Я нічого не їла від…
— Не переймайся. — Він сягнув у сакви, витягнув шматок солонини, малий круг сиру й два яблуки. — Тримай.
— Що воно, оте жовте?
— Солонина.
— Цього я їсти не стану, — буркнула.
— От і гаразд, — сказав він невиразно, засовуючи солонину до рота. — З’їж сир. І яблуко. Одне.
— Чому одне?
— Не крутися. З’їж обидва.
— Ґеральте?
— М-м?
— Дякую.
— Нема за що. Їж на здоров’я.
— Я не… Не за це. За це також, але… Ти врятував мене перед тою стоніжкою… Бр-р-р… Я мало не померла зі страху…
— Ти мало не померла, — підтвердив він серйозно. «Ти мало не померла надзвичайно болісним та паскудним способом», — подумалося йому. — А дякувати ти повинна Бренн.
— А хто вона?
— Дріада.
— Мавка?
— Так.
— То вона нас… Вони крадуть дітей! Вона нас викрала? Е-е, ти ж не малий. А чому вона так дивно говорить?
— Говорить як говорить, це не важливо. Важливо, як вона стріляє. Не забувай їй подякувати, коли ми зупинимося.
— Не забуду, — шморгнула вона.
— Не крутися, княжно, майбутня княгине Вердена.
— Не буду, — буркнула вона, — жодною княгинею.
— Добре-добре. Не будеш княгинею. Станеш хом’яком і будеш жити в норі.
— Неправда! Ти нічого не знаєш!
— Не пищи в мене над вухом. І не забувай про ремінь!
— Я не буду княгинею. Буду…
— Ну? Чим?
— Це таємниця.
— Ах, так, таємниця. Чудово. — Він підняв голову. — Що сталося, Бренн?
Дріада зупинилася, знизала плечима, подивилася у небо.
— Я заморилася, — сказала м’яко. — І ти, напевне, заморився, несучи її, Ґвинблейдде. Тут станемо. Уже темно.
III
— Цірі?
— М-м? — хлюпнула носом дівчинка, шелестячи галуззям, на якому лежала.
— Тобі не холодно?
— Ні, — зітхнула вона. — Зараз тепло. Вчора… Учора я страшненько змерзла, ой-йой.
— Диво, — одізвалася Бренн, розпускаючи ремені довгих м’яких чобіт. — Така малесенька, а пройшла такий шмат лісу. І через чати пройшла, через твань, через гущину. Міцна, здорова й сильна. Вона й насправді згодиться… Згодиться нам.