Поранений блиснув зубами, підводячись на постелі зі смерекового віття. Побачив Цірі, що вчепилася у ногу відьмака, й очі його розширилися, а на обличчя виповз рум’янець.
— Ти мала холеро! — закричав він. — Я мало життя через тебе не втратив! Ох, твоє щастя, що я встати не можу, я б уже тобі за шкіру залив!
Цірі надула губки.
— Це вже другий, — сказала вона, смішно морщачи ніс, — який хоче мене побити. Я дівчинка, а дівчинок бити не можна!
— Уже б я тобі показав… що можна. — Фрайксенет розкашлявся. — Ти мала заразо! Ервил там божеволіє… Вістки розсилає, увесь переляканий, що твоя бабця піде на нього з військом. Хто йому повірить, що ти сама завіялася? Усі знають, який він, Ервил, і що він полюбляє. Усі думають, що тобі… щось зробив по-п’яному, а потім наказав притопити в ставку! Війна з Нільфгардом на волосині, а договір і союз із твоєю бабкою диявол через тебе взяв! Бачиш, що ти наробила?
— Не збуджуйся, — остеріг відьмак, — бо може крововилив статися. Як ти сюди так швидко дістався?
— Кат його знає, я більшість часу непритомний був. Щось гидотне мені в горло влили. Насильно. Заткнули мені носа й… Такий сором, пес його матір…
— Ти живеш завдяки тому, що вони влили тобі в горло. Принесли тебе сюди?
— На плащі. Я про тебе питав, вони нічого не казали. Я був упевнений, що ти стрілу отримав. Ти так раптово тоді зник… А тут — цілий-цілісінький, навіть не в путах, а ще й, прошу, врятував княжну Ціріллу… Хай мене зараза, ти всюди собі раду даси, Ґеральте, завжди на чотири лапи падаєш, наче кіт.
Відьмак посміхнувся, не відповів. Фрайксенет закашлявся важко, відвернувся, сплюнув рожевою слиною.
— Ага, — додав. — І те, що мене вони не прикінчили, також, я впевнений, влаштував ти. Знають вони тебе, кляті мавки. Уже вдруге ти мене від проблем рятуєш.
— Та нехай йому, бароне.
Фрайксенет, стогнучи, намагався усістися, але припинив те.
— Та гівно з моїм баронством, — просапав. — Бароном я у Хаммі був. Тепер я щось наче воєвода в Еврила, у Вердені. Чи то — був ним. Навіть якщо видеруся якось із цього, вилізу з лісу, у Вердені для мене вже місця немає, хіба що на ешафоті. Це ж з-під моєї руки й охорони завіялася ота мала ласка, Цірілла. Думаєш, я з примхи своєї сам-третій у Брокілон пішов? Ні, Ґеральте, я також завіявся, на милість Еврила я міг розраховувати, тільки якби знову її привів. Ну й наштовхнулися ми на клятих мавок… Якби не ти, я б там, у ямі під корінням, і здох би. Знову ти мене врятував. Це призначення — ясно, наче сонце.
— Перебираєш.
Фрайксенет похитав головою.
— Це призначення, — повторив він. — Наперед мало те бути писане, що ми знову зустрінемося, відьмаче. Що ти знову врятуєш мені шкіру. Пам’ятаю, говорили про це у Хаммі після того, як ти зняв з мене те пташине прокляття.
— Випадок, — холодно сказав Ґеральт. — Випадок, Фрайксенете.
— Який там випадок. Зараза, адже, якби не ти, я б, напевне, до сьогодні був тим бакланом…
— Ти був бакланом? — крикнула піднесено Цірі. — Справжнім бакланом? Птахом?
— Був, — вищирився барон. — Зачарувала мене одна така… дівка… Пес її… З помсти.
— Напевно, ти їй хутра не дав, — заявила Цірі піднесено. — На ту, ну… муфточку.
— Була інша причина, — трохи почервонів Фрайксенет, після чого грізно лупнув на дівчинку. — Але це тебе не обходить, ти, мальок!
Цірі зробила ображене личко й відвернулася.
— Так, — сказав Фрайксенет. — На чому то я… Ага, на тому, як ти відчарував мене в Хаммі. Якби не ти, Ґеральте, зостався я б бакланом до кінця життя, літав би навколо озера й обсирав би гілля, сподіваючись, що врятує мене сорочка з кропивного лика, яку ткала моя сестриця — із завзятістю, гідною ліпшої справи. Зараза, як я собі ту сорочку пригадаю, так маю охоту когось копнути. Та ідіотка…
— Не кажи так, — посміхнувся відьмак. — Хотіла вона якнайкраще. Погано її інформували, от і все. Про зняття проклять кружляє чимало безглуздих міфів. Тобі й так пощастило, Фрайксенете. Могла наказати тобі пірнути в молоко, що кипить. Чув я і про такий випадок. А вдягти сорочку з кропиви, як не крути, нешкідливо для здоров’я, навіть якщо не дуже допомагає.
— Ха, може, й правда. Може, я від неї забагато вимагаю. Еліза завжди була дурнувата, з дитинства: чарівна й глупа, насправді — чудовий матеріал для дружини короля.
— Що таке чудовий матеріал? — запитала Цірі. — І чому — для дружини?
— Не втручайся, мальку, кажу. Так, Ґеральте, мав я щастя, що ти тоді з’явився у Хаммі. І що король-швагер був схильним пожертвувати ту пару дукатів, яких ти забажав за зняття закляття.
— Знаєш, Фрайксенете, — сказав Ґеральт, посміхаючись іще ширше, — що чутки про той випадок розійшлися широко?
— Правдива версія?
— Не дуже. По-перше, додали тобі десятьох братів.
— Ну ні! — Барон підвівся на лікті, закашлявся. — Це що, рахуючи Елізу, мало нас бути дванадцятеро? Що за холерний ідіотизм? Моя матуся була не кролицею!
— Це не все. Було вирішено, що баклан — малоромантичний.
— Бо мало! Нічого романтичного в ньому немає! — Барон скривився, мацаючи груди, обв’язані ликом і шматками березової кори. — Тоді в що, за оповідями, мене закляли?
— У лебедя. Вірніше — у лебедів. Було ж вас одинадцятеро, не забувай.
— А чим, до ясної холери, лебідь більш романтичний, аніж баклан?
— Не знаю.
— Як і я. Але готовий закластися, що в оповідях саме Еліза відчарувала мене за допомогою її страшенної сорочизни з кропиви?
— Ти виграв. А що чути про Елізу?
— Має сухоти, бідолашна. Довго не протягне.
— Шкода.
— Шкода, — підтвердив Фрайксенет байдуже, дивлячись убік.
— Повертаючись до прокляття. — Ґеральт сперся спиною на стіну з пружних сплетених гілок. — Рецидивів немає? Пір’я в тебе не росте?
— Хвала богам — ні, — зітхнув барон. — Усе добре. Єдине, що залишилося в мене з отих часів, то смак до рибки. Немає для мене, Ґеральте, їдла кращого за рибу. Часом з самого рання йду собі до рибалок, на пристань, а ще до того, як відшукають вони мені щось шляхетніше, то я собі одну-другу жменю уклейок прямо з садка, пару піскарів, яльця чи тараньку… Розкіш, а не їдло.
— Він був бакланом, — повільно промовила Цірі, дивлячись на Ґеральта. — А ти його відчарував. Ти вмієш чарувати!
— Це ж зрозуміло, — сказав Фрайксенет, — що вміє. Будь-який відьмак уміє.
— Відь… відьмак?
— Ти не знала, що це відьмак? Славетний Ґеральт Рівієць? Правда, звідки такий мальок, як ти, має знати, хто це — відьмак. Бо зараз — не те що в минулі часи. Тепер уже мало відьмаків, майже не стикаєшся із ними. Напевне, ти в житті своєму відьмака не бачила?
Цірі повільно похитала головою, не зводячи з Ґеральта погляду.
— Відьмак, мальку, це та… — Фрайксенет урвав себе і зблід, побачивши Бренн, яка увійшла до хатки. — Ні, не хочу! Не дам собі нічого вливати в горлянку, ніколи, ніколи більше! Ґеральте! Скажи їй…
— Заспокойся.
Бренн кинула на Фрайксенета лише короткий погляд. Відразу підійшла до Цірі, що сиділа навпочіпки біля Геральта.
— Ходімо, — сказала. — Ходімо, крихітко.
— Куди? — скривилася Цірі. — Не піду. Хочу бути із Ґеральтом.
— Іди, — вимушено посміхнувся відьмак. — Побавишся із Бренн та молодими дріадами. Покажуть тобі Дуен Канел…
— Вона не зав’язала мені очі, — дуже повільно сказала Цірі. — Коли ми сюди йшли, вона не зав’язала мені очі. Тобі зав’язала. Щоб ти не міг сюди потрапити, коли підеш. Це значить…
Ґеральт глянув на Бренн. Дріада стенула плечима, потім обійняла й притулила до себе дівчинку.
— Це значить… — Голос Цірі раптом зламався. — Це значить, що я звідси не піду. Так?
— Ніхто не втече від свого призначення.
Усі повернули голови на звук того голосу. Тихого, але звучного, твердого, наполегливого. Голосу, що змушував слухатися, що не визнавав спротиву. Бренн схилилася. Ґеральт став на одне коліно.