— Цірі, — він подивився на неї, похитуючи головою і посміхаючись, — повір мені, ти найбільша несподіванка, яка могла мене спіткати.
— Ха! — Обличчя дівчинки проясніло. — Це правда! Я призначена. Няня казала, що прийде відьмак, у якого буде біле волосся, й забере мене. А бабця верещала… А, що там! Куди ти мене забереш, скажи?
— Додому. До Цінтри.
— Ах… А я подумала, що…
— Подумаєш дорогою. Ходімо, Цірі, треба вийти з Брокілону. Це небезпечне місце.
— Я не боюся!
— Але я боюся.
— Бабця говорила, що відьмаки нічого не бояться.
— Бабця перебільшує. Ходімо, Цірі. Аби я ще знав, де ми…
Він глянув на сонце.
— Ну, ризикнемо… Підемо туди.
— Ні. — Цірі зморщила ніс, вказала в протилежному напрямку. — Туди.
— А ти звідки знаєш?
— Знаю, — знизала вона плечима, глянула на нього беззахисним і здивованим смарагдовим поглядом. — Якось… Щось там… Не знаю.
«Дочка Паветти, — подумав він. — Дитя… Дитя Старшої Крові? Можливо, щось унаслідувала від матері».
— Цірі. — Він розв’язав сорочку, витягнув медальйон. — Торкнися його.
— Ох, — відкрила вона рот. — Але страшенний вовк. Ото в нього ікла.
— Торкнися.
— Йой!!!
Відьмак посміхнувся. Він також відчув різке тремтіння медальйону, різку хвилю, що пробігла срібним ланцюжком.
— Він ворухнувся! — зітхнула Цірі. — Ворухнувся!
— Знаю. Ідемо, Цірі. Веди.
— Це чари, правда?
— Авжеж.
Було так, як він і передбачав. Дівчинка відчула напрям. Яким чином — не знав. Але швидко, швидше, аніж він очікував, вийшли вони на дорогу, на вилоподібне, потрійне розгалуження. Це був кордон Брокілону — принаймні, для людей. Ейтне, як він пам’ятав, цього не визнавала.
Цірі закусила губу, зморщила ніс, завагалася, дивлячись на перехрестя, на піщані вибоїсті дороги, вибиті копитами й колесами возів. Але Ґеральт уже знав, де вони є, не мав і не хотів покладатися на її непевні здібності. Рушив шляхом, що вів на схід, до Брюґґе.
Цірі, усе ще наморщена, поглядала на західну дорогу.
— Туди — до замку Настроґ, — покепкував він. — Ти за Кістріном скучила?
Дівчинка забурчала, пішла за ним слухняно, але ще кілька разів оглядалася.
— У чому річ, Цірі?
— Не знаю, — прошепотіла вона. — Але це поганий шлях, Ґеральте.
— Чому? Ми йдемо до Брюґґе, до короля Венцлава, який живе в красивому замку. Викупаємося у лазні, виспимося на ліжку із периною…
— Це погана дорога, — повторила вона. — Погана.
— Факт, я бачив і кращі. Припини крутити носом, Цірі. Йдемо, жвавіше.
Вони минули різкий поворот. І виявилося, що Цірі мала рацію.
Обступили їх раптово, швидко, з усіх боків. Люди у високих шоломах, кольчугах і темно-синіх туніках із жовто-чорною шахівницею Вердена на грудях. Оточили їх, але жоден не наблизився і не торкнувся зброї.
— Звідки й куди це ви? — гарикнув кремезний чолов’яга у витертій зеленій одежині, встаючи перед Ґеральтом на широко розставлених кривих ногах. Обличчя мав темне й зморщене, наче сушена сливка. Лук і стріли з білим пір’ям стирчали в нього з-за спини, високо над головою.
— З Випалок, — невимушено збрехав відьмак, зі значенням стискаючи ручку Цірі. — Повертаюся до себе, у Брюґґе. А що?
— Королівська служба, — сказав темноволосий трохи ґречніше, наче тільки тепер помітивши меч за спиною Ґеральта. — Ми…
— Давай-но його сюди, Юнґхансе! — крикнув хтось, хто стояв далі на дорозі. Солдатня розступилася.
— Не дивися, Цірі, — швидко сказав Ґеральт. — Відвернися. Не дивися.
На дорозі лежало звалене дерево, що блокувало проїзд плутаниною коренів. Надрубана й зламана частина стовбура біліла в придорожніх хащах довгими променями трісок. Перед деревом стояв віз, накритий полотнищем, що приховував вантаж. Малі кошлаті коні лежали на землі, заплутані в дишла й віжки, нашпиговані стрілами, вишкіривши жовті зуби. Один ще жив, важко хрипів, кидався.
Були там також і люди, які лежали в темних пасмах крові, що просякнула пил, перевішувалися через борти возу, корчилися біля коліс.
З-поміж згромаджених навколо воза озброєних людей вийшло поволі двоє, потім долучився до них третій. Інші — було їх десь із десяток — стояли нерухомо, тримали коней.
— Що тут трапилося? — запитав відьмак, стаючи так, аби заслонити від очей Цірі картину різанини.
Косоокий чоловік у короткій кольчузі й у високих чоботах допитливо подивився на нього, із хрускотом потер заросле підборіддя. На лівому передпліччі мав витертий і блискучий шкіряний манжет, який носили лучники.
— Напад, — сказав коротко. — Вибили купців лісові мавки. А ми тут слідство ведемо.
— Мавки? Напали на купців?
— Ти ж бачиш, — вказав рукою косоокий. — Набиті стрілами, наче їжаки. На гостинцю! Нахабнішають лісові відьми. Уже не тільки в ліс не можна увійти, уже навіть шляхом уздовж лісу не можна.
— А ви, — примружився відьмак, — хто такі?
— Еврилова дружина. Із настрозьких десяток. Під бароном Фрайксенетом служимо. Але барон у Брокілоні загинув.
Цірі відкрила рота, але Ґеральт міцно стиснув їй ручку, наказуючи мовчати.
— Кров за кров, кажу! — загримів товариш косоокого, гігант в оббитому латунню каптані. — Кров за кров! Цього не можна їм спустити. Спершу Фрайксенет і викрадена княжна з Цінтри, тепер купці. Боги, мститися, мститися, кажу вам! Бо як ні — то побачите, завтра, післязавтра почнуть вони людей на порогах власних домівок убивати!
— Брік вірно каже, — сказав косоокий. — Правда? А ти ж, брате, запитаю, звідки?
— З Брюґґе, — збрехав відьмак.
— А та мала — дочка?
— Дочка. — Ґеральт знову стиснув долоню Цірі.
— З Брюґґе, — нахмурився Брік. — Ото я тобі, брате, скажу, що саме твій король, Венцлав, тих потвор роззухвалює. Не хоче із нашим Ервилом зійтися, і з Віраксасом із Керака. А коли б із трьох сторін на Брокілон піти, нарешті б видавили ту мерзоту…
— Як до цього дійшло? — повільно запитав Ґеральт. — Хто знає? Хтось із купців вижив?
— Свідків немає, — сказав косоокий. — Але знаємо, що трапилося. Юнґханс, лісник, по слідах читає, наче в книзі. Скажи йому, Юнґхансе.
— Ага, — сказав отой, зі зморшкуватим обличчям. — Так воно було: купці гостинцем їхали. Наїхали на засіку. Бачте, пане, поперек шляху сосна повалена, свіжозрубана. У гущині сліди є, хочте глянути? Ну, а як купці стали, аби дерево відвалити, вистріляли їх у три миті. Звідти, із чагарника, де ота крива береза. І отамочки сліди є. А стріли, бачте, усі — мавкиної роботи, пера живицею клеєні, пір’я ликом кручене.
— Бачу, — урвав відьмак, дивлячись на вбитих. — Кілька, здається, обстріл пережили, їм горлянки перерізали. Ножами.
З-за спин солдатні, які стояли перед ним, вийшов ще один — худий і невисокий, у лосячому каптані. Мав він чорне, дуже коротко стрижене волосся, щоки сині від гладенько виголеної чорної щетини. Відьмакові вистачило одного погляду на малі вузькі долоні в коротких чорних рукавичках без пальців, на бліді риб’ячі очі, на меч, на руків’я кинджалів, що стирчали з-за пояса і з халяви лівого чобота. Ґеральт уже бачив багато вбивців, аби одразу розпізнати ще одного.
— А швидке у тебе око, — сказав чорний дуже повільно. — Воістину, багато ти бачиш.
— І це добре, — сказав косоокий. — Що бачив, нехай королю своєму розповість, Венцлав усе клянеться, що мавок убивати не слід, бо вони милі й добрі. Напевне, травневою порою до них ходить і їх трахає. Після того вони, може, й добрі. Що ми й самі перевіримо, як котрусь живцем упіймаємо.
— Та хоч би й напівживцем, — зареготав Брік. — Ну, зараза, де там той друїд? Скоро полудень, а від нього — ані сліду. Час вирушати.
— Які маєте наміри? — запитав Ґеральт, не відпускаючи руки Цірі.
— А тобі що до того? — прошипів чорний.