— Ну, навіщо відразу отак гостро, Левеку? — бридко посміхнувся косоокий. — Ми люди поштиві, секретів не маємо. Ервил присилає нам друїда, великого мага, який навіть із деревами може розмовляти. І він, ото, поведе нас у ліс, мститися за Фрайксенета, намагатися княжну відбити. Це, брате, не просто так, а карна екс… екс…
— Експедиція, — кивнув отой чорний, Левек.
— Ага. З язика в мене зняв. Тож, брате, рушай своєю дорогою, бо тут скоро має стати гаряче.
— Та-ак, — протягнув Левек, дивлячись на Цірі. — Небезпечно тут, особливо із дівчинкою. Мавки на таких дівчаток тільки й чекають. Що, мала? Мама вдома чекає?
Цірі, затремтівши, кивнула.
— Було б шкода, — продовжував чорний, не спускаючи з неї ока, — якби не дочекалася. Напевно, тоді погнала б до короля Венцлава й сказала б: ти дріадам поблажки робив, королю, й от, будь ласка, моя донька й мій чоловік — на твоїй совісті. Хтозна, може, Венцлав тоді б знову задумався про союз із Ервилом?
— Облиште, пане Левеку, — буркнув Юнґханс, а зморщене обличчя його зморщилося ще сильніше. — Нехай ідуть.
— Бувай, мала. — Левек простягнув руку й погладив Цірі по голові.
Цірі затрусилася, відсахнулася.
— Чого то ти? Боїшся?
— У тебе кров на руці, — тихо сказав відьмак.
— Ах… — Левек підняв долоню. — І справді. То їх кров. Купців. Перевіряв я, чи якийсь не вижив. Але, на жаль, мавки стріляють точно.
— Мавки? — відгукнулася тремтячим голосом Цірі, не реагуючи на потиск долоні відьмака. — Ох, шляхетний лицарю, помиляєшся. Не могли це бути дріади!
— Що ти там плескаєш, мала? — Бліді очі чорного звузилися.
Ґеральт кинув оком направо-наліво, оцінив.
— Це не могли бути дріади, пане лицарю, — повторила Цірі. — Це ж ясно!
— Га?
— Адже те дерево… Те дерево — зрубане! Сокирою! А дріади ніколи б не зрубали дерева, вірно?
— Вірно, — сказав Левек і подивився на косоокого. — Ох, яка мудра з тебе дівчинка! Занадто мудра.
Відьмак уже бачив його вузьку долоню в рукавичці, що, ніби чорний павук, повзла до руків’я кинджала. Хоча Левек не зводив погляду з Цірі, Ґеральт знав, що удар буде спрямовано на нього. Зачекав мить, доки Левек торкнеться зброї, а косоокий стримає подих.
Три рухи. Тільки три. Укрите срібними заклепками передпліччя гепнуло чорного в голову. Раніше, ніж він упав, відьмак уже стояв між Юнґхансом і косооким, а меч, із сичанням вискакуючи з піхов, завив у повітрі, розвалюючи скроню Бріка, гіганта в оббитому латунню каптані.
— Тікай, Цірі!
Косоокий, добуваючи меча, стрибнув, але не встиг. Відьмак тяв його через груди, навскоси, згори униз й одразу, застосовуючи енергію удару, знизу вгору, присідаючи на коліно, розхльостуючи жовніра кривавим «X».
— Хлопці! — заверещав Юнґханс до решти, скам’янілої від несподіванки. — До мене!
Цірі добігла до кривого бука й, наче білочка, шмигнула вгору по гілках, зникаючи в листі. Лісник послав за нею стрілу, але промахнувся. Інші бігли, розсипаючись півколом, витягаючи луки й стріли з колчанів. Ґеральт, усе ще на одному коліні, склав пальці й ударив Знаком Аард, не в лучників, бо були ті задалеко, а в піщану дорогу перед ними, засипаючи їх курявою.
Юнґханс, відскакуючи, справно вихопив із колчана другу стрілу.
— Ні! — крикнув Левек, підхоплюючись з землі з мечем у правій і кинджалом у лівій руці. — Облиш його, Юнґхансе!
Відьмак плавно розвернувся до нього.
— Він мій, — сказав Левек, труснувши головою, витираючи передпліччям щоку й рот. — Тільки мій!
Ґеральт, схилившись, рушив півколом, але Левек не кружляв, атакував одразу, діставшись до нього за два стрибки.
«А він меткий», — подумав відьмак, заледве зв’язуючи клинок убивці короткою «вісімкою», напівобертом уникаючи удару кинджалом. Він спеціально не блокував, відскочив, розраховуючи на те, що Левек намагатиметься поцілити в нього довгим, витягнутим ударом, що втратить рівновагу. Але вбивця не був новачком. Згорбився і також пішов півколом, м’яко, по-котячому. Несподівано скочив, крутнув мечем, закрутився, скорочуючи дистанцію. Відьмак не вийшов назустріч, обмежився швидким верхнім фінтом, який змусив убивцю відскочити. Левек знову згорбився, стаючи в четверту позицію, ховаючи руку із кинджалом за спиною. Відьмак і цього разу не атакував, не скоротив дистанцію, знову пішов півколом, обходячи його.
— Ага, — процідив Левек, вирівнюючись. — Продовжимо забаву? Чому б і ні. Доброї забави ніколи не буває забагато!
Він скочив, закрутився, ударив раз, другий, третій, у швидкому темпі — верхній удар мечем, рубаючи, й одразу — зліва, пласко, удар кинджалом, наче косою. Відьмак не збився з ритму — парирував, відскакував і знову йшов півколом, змушуючи вбивцю розвертатися. Левек раптом відступив, пішов півколом у протилежному напрямку.
— Будь-яка забава, — просичав крізь стиснуті зуби, — повинна закінчуватися. Що скажеш про один удар, спритнику? Один удар, а потім застрелимо твого ублюдка на дереві. Що ти на це?
Ґеральт знав, що Левек стежить за своєю тінню, що чекає, поки тінь простягнеться до супротивника, даючи знак, що сонце тепер світить тому в очі. Він перестав кружляти, аби полегшити вбивці завдання.
І звузив зіниці у вертикальні шпарочки, у дві вузенькі риски.
Щоб приховати зміни, він трохи зморщив обличчя, вдаючи осліплення.
Левек скочив, закрутився, утримуючи рівновагу рукою з кинджалом, відставленою вбік, ударив з майже неможливого вигину зап’ястка, знизу, цілячись у пах. Ґеральт стрибнув уперед, провернувся, відбив удар, вигинаючи руку й зап’ясток так само неможливо, відкинув убивцю інерцією блоку й хльоснув його кінчиком клинка через ліву щоку. Левек похитнувся, хапаючись за обличчя. Відьмак зробив напівоберт, переніс тягар тіла на ліву ногу й коротким ударом розрубав йому сонну артерію. Левек зіщулився, бризкаючи кров’ю, упав на коліна, зігнувся і занурився обличчям у пил.
Ґеральт поволі розвернувся до Юнґханса. Той, викрививши зморщене обличчя лютою гримасою, цілився з лука. Відьмак нахилився, узявши меч обома руками. Інші жовніри також підняли луки, у глухій тиші.
— Чого чекаєте! — гарикнув лісник. — Стріляти! Стріляти й ньо…
Він спіткнувся, похитнувся, ступив пару кроків уперед й упав обличчям униз, із його потилиці стирчала стріла. Стріла мала смугасте пір’я із крил фазанихи, фарбоване жовтим у відварі кори.
Стріли летіли зі свистом і шипінням довгими пласкими параболами з боку чорної стіни лісу. Летіли, здавалося, повільно й спокійно, шуміли пір’ям, розгону й сили набували, наче тільки вдаряючи в тіло. А били безпомильно, косячи настрозьких найманців, валячи їх на піщаний шлях, нерухомих і зрубаних, ніби соняшники, збиті палицею.
Ті, хто вижив, кинулися до коней, відштовхуючи одне одного. Стріли не припиняли свистіти, наздоганяли їх на біту, били в сідлах. Тільки троє зуміли послати коней у галоп і рушити, верещачи, кривавлячи острогами боки жеребчиків. Але й ці не поїхали далеко.
Ліс склепився, заблокував шлях. Раптом не стало вже скупаного сонцем піщаного гостинця. Була зімкнена, непробивна стіна чорних стовбурів.
Найманці зіп’яли коней, перелякані й остовпілі, намагалися повернути, але стріли летіли безупинно. І влучили в них, звалили з сідел серед тупотіння та іржання коней, серед вереску.
А потім стало тихо.
Стіна лісу, що замикала гостинець, мигнула, змазалася, засвітилася райдужно — і зникла. Знову стало видно дорогу, а на дорозі стояв сивий кінь, а на сивому коні сидів вершник — могутній, із лляною бородою, схожою на мітлу, у кубраку з тюленячої шкіри, навкіс перев’язаному шарфом із картатої вовни.
Сивий кінь, відвертаючи голову і гризучи вудило, ступив уперед, високо піднімаючи передні копита, храплячи й бокуючи від трупів, від запаху крові. Вершник випростався у сідлі, підняв руку — й раптовий порив вітру вдарив по гілках дерев.
З гущавини на дальньому краєчку лісу випірнули малі фігурки в тісних одежах, скомбінованих із зеленого й бурого, з обличчями, перетятими смугами, намальованими горіховим лушпинням.