— Caedmil, Wedd Brokiloene! — крикнув вершник. — Faill, Ana Woedwedd!
— Faill! — Голос із лісу, ніби подих вітру.
Зелено-бурі фігурки почали зникати, одна по одній, танучи в гущавині бору. Залишилася тільки остання, із розпущеним волоссям кольору меду. Ступила кілька кроків, наблизилася.
— Va faill, Ґвинблейдде! — крикнула вона, підходячи ще ближче.
— Прощавай, Моно, — сказав відьмак. — Я тебе не забуду.
— Забудь, — сказала вона твердо, поправляючи колчан за спиною. — Немає Мони. Мона — це був сон. Я — Бренн. Бренн з Брокілону.
Вона ще раз махнула їм рукою. І зникла.
Відьмак розвернувся.
— Мишовуре, — сказав, дивлячись на вершника на сивому коні.
— Ґеральте, — кивнув вершник, міряючи його холодним поглядом. — Цікава зустріч. Але почнемо від справ більш важливих. Де Цірі?
— Тут! — крикнула захована в листі дівчинка. — Можу вже злізти?
— Можеш, — сказав відьмак.
— Алея не знаю як!
— Так само як залізла, тільки навпаки.
— Я боюся! Я на самій верхівці!
— Злазь, кажу! Ми маємо поговорити, моя панно!
— Ніби про що?
— Навіщо, холера, ти туди залізла, замість того щоб тікати в ліс? Я втік би за тобою, не мусив би… А, зараза. Злазь!
— Я зробила, як кіт у казці! Як щось зроблю, так зараз — погано! Чому б то, хотіла б я знати?
— Я також, — сказав друїд, спішуючись, — хотів би це знати. І твоя бабця, королева Каланте, також хотіла б це знати. Давай, злазь, княжно.
З дерева посипалося листя і сухі гілки. Потім почувся різкий тріск порваної тканини, а тоді з’явилася і Цірі, яка з’їжджала по стовбуру. Замість каптура на кубраку мала мальовничі обривки.
— Дядько Мишовуре!
— Власною особою. — Друїд обійняв, пригорнув дівчинку.
— Тебе бабця прислала? Дядю? Вона дуже переймається?
— Не дуже, — посміхнувся Мишовур. — Занадто зайнята намочуванням різок. Шлях до Цінтри, Цірі, займе трохи часу. Присвяти його тому, щоб придумати пояснення своїм учинкам. Якщо хочеш скористатися моєю порадою, то має це бути дуже коротке і змістовне пояснення. Таке, яке можна проказати дуже, дуже швидко. Та й так мені здається, що закінчення доведеться прокричати, княжно. Дуже, дуже голосно.
Цірі болісно скривилася, наморщила носа, пирхнула стиха, а долоні її машинально поповзли до місця, що мало постраждати.
— Ходімо звідси, — сказав Ґеральт, оглядаючись. — Ходімо звідси, Мишовуре.
VIII
— Ні, — сказав друїд. — Каланте змінила плани, вже не бажає одруження Цірі з Кістріном. У неї свої причини. Я не повинен тобі додатково пояснювати, що після тієї паскудної авантюри із несправжнім нападом на купців король Ервил сильно втратив у моїх очах, а мої очі в королівстві чогось та варті. Ні, ми навіть не завертатимемо до Настроґа. Забираю малу просто в Цінтру. Їдь із нами, Ґеральте.
— Навіщо? — Відьмак кинув погляд на Цірі, яка дрімала під деревом, укутана кожухом Мишовура.
— Ти добре знаєш навіщо. Ця дитина, Ґеральте, тобі призначена. Втретє, так, утретє схрещуються ваші шляхи. Переносно, ясна річ, особливо якщо йдеться про два попередні рази. Ти ж не називатимеш це випадковістю?
— Яка різниця, як я це назву. — Відьмак криво посміхнувся. — Не в назві справа, Мишовуре. Навіщо мені їхати до Цінтри? Я вже був у Цінтрі, уже схрещував, як ти це окреслив, шляхи. І що з того?
— Ґеральте, ти тоді зажадав клятви від Каланте, від Паветти і її чоловіка. Клятву дотримано. Цірі є Несподіванкою. Призначення бажає…
— Щоб я забрав цю дитину й перетворив її на відьмака? Дівчинку? Глянь на мене, Мишовуре. Ти собі уявляєш мене як гоже дівчисько?
— До диявола відьмацтво, — занервував друїд. — Про що ти взагалі говориш? Що одне з іншим має спільного? Ні, Ґеральте, я бачу, що ти нічого не розумієш, тож мушу вдатися до простих слів. Слухай, будь-який дурень, у тому числі й ти, може зажадати клятви, може промовити обітниці, але через те він не стане незвичайним. Незвичайною є дитина. І незвичайним є зв’язок, який з’являється, коли дитина народжується. Ще ясніше? Та будь ласка, Ґеральте: з моменту народження Цірі стало вже неважливим, чого ти хочеш і що плануєш, також немає жодного значення, чого ти не хочеш і від чого відмовляєшся. Ти сам, холера ясна, стаєш неважливий! Не розумієш?
— Не кричи, розбудиш її. Наша Несподіванка спить. А коли прокинеться… Мишовуре, навіть із незвичайних речей можна… треба інколи відмовлятися.
— Адже ти знаєш, — друїд глянув на нього холодно, — що власної дитини ніколи не матимеш?
— Знаю.
— І відмовляєшся?
— Відмовляюся. Хіба мені не можна?
— Можна, — сказав Мишовур. — Аякже. Але ризиковано. Є таке старе прислів’я, яке говорить, що меч призначення…
— Має два леза, — закінчив Ґеральт. — Я чув.
— А, роби як знаєш. — Друїд відвернувся, сплюнув. — Подумати тільки, я готовий був ризикувати через тебе головою…
— Ти?
— Я. На відміну від тебе, я у призначення вірю. І знаю, як небезпечно гратися із двосічним мечем. Не грайся, Ґеральте. Скористайся із шансу, який у тебе є. Перетвори те, що пов’язує тебе із Цірі, на нормальний, здоровий зв’язок дитини й опікуна. Бо якщо ні… тоді той зв’язок може проявитися інакше. Страшніше. У спосіб негативний і деструктивний. Хочу я тебе від цього вберегти, і тебе, і її. А якби ти хотів її забрати, я не протидіяв би. Узяв би на себе ризик пояснювати Каланте, чому я так зробив.
— Звідки ти знаєш, що Цірі хотіла б зі мною піти? Зі старих пророцтв?
— Ні, — серйозно сказав Мишовур. — 3 того, що заснула вона тільки тоді, коли ти її пригорнув. З того, що вона бурмоче крізь сон твоє ім’я і шукає ручкою твоєї руки.
— Досить, — Ґеральт устав, — бо я розчулюся. Бувай, бороданю. Уклонися від мене Каланте. А щодо Цірі… Щось вигадай.
— Ти не зумієш втекти, Ґеральте.
— Від призначення? — Відьмак підтягнув попругу трофейного коня.
— Ні, — сказав друїд, дивлячись на сплячу дівчинку. — Від неї.
Відьмак кивнув, скочив у сідло. Мишовур сидів нерухомо, тицяючи паличкою у вогнище, що згасало.
Він від’їхав повільно, через верес, що сягав стремен, узбіччям, що вело в долину, до чорного лісу.
— Ґе-е-еральте!
Він озирнувся. Цірі стояла на вершині пагорба, маленька сіра фігурка з розпущеним попелястим волоссям.
— Не їдь!
Він помахав рукою.
— Не їдь! — крикнула вона тоненько. — Не ї-і-і-ідь!
«Я мушу, — подумав він. — Мушу, Цірі. Тому що…»
«Я завжди їду».
— Тобі все одно не вдасться! — крикнула вона. — Не думай собі! Не втечеш! Я твоє призначення, чуєш?
«Немає призначення, — подумав він. — Не існує. Єдине, що призначено усім, це смерть. То смерть є іншим лезом двосічного меча. Одним є я. А іншим є смерть, яка іде за мною нога в ногу. Не можу, не треба мені ризикувати тобою, Цірі».
— Я твоє призначення! — долинуло до нього з вершини пагорба, тихіше й розпачливіше.
Він торкнув коня п’ятою і рушив собі, занурюючись, наче в безодню, у чорний, холодний і мокрий ліс, у приязну, знайому тінь, у темряву, яка, здавалося, не мала кінця.
Щось більше
I
Коли по колодах мосту раптом застукали копита, Йурґа навіть голови не підвів — тільки завив стиха, відпустив обід колеса, із яким він морочився, заповз під воза так швидко, як тільки зумів. Розпластаний, тручись хребтом об шорстку шкаралупу гною і болота, що вкривали низ підводи, він уривчасто підвивав і трусився від страху.