Кінь потроху наблизився до воза. Йурґа бачив, як делікатно й обережно ставить він копита на підгнилих, порослих мохом колодах.
— Вилазь, — сказав невидимий вершник.
Йурґа застукав зубами й втягнув голову в плечі. Кінь форкнув і тупнув.
— Спокійно, Пліточко, — сказав вершник. Йурґа почув, як він плескає тварину по шиї. — Вилазь звідти, чоловіче. Я тебе не скривджу.
Купець аніскільки не повірив у декларації незнайомця. Утім, у голосі його було щось заспокійливе й водночас інтригуюче, хоча голос не належав до тих, чиє звучання могло вважатися приємним. Йурґа, бурмочучи молитви до кільканадцяти божеств одразу, обережно вистромив голову з-під воза.
Вершник мав волосся біле, наче молоко, стягнене на чолі шкіряним паском, і чорний вовняний плащ, що спадав на зад рудої кобили. Він не дивився на Йурґу. Схилений у сідлі, приглядався до колеса воза, що аж по маточину провалилося між тріщиною в колодах мосту. Раптом він підняв голову, обвів купця поглядом і з нерухомим обличчям оглянув гущавину над краями ущелини.
Йурґа виповз назовні, заморгав, витер ніс долонею, розмазуючи по обличчю дьоготь з маточини колеса. Вершник втупив в нього очі, темні, змружені, проникливі, гострі, наче риб’ячі кістки. Йурґа мовчав.
— Удвох — не витягнемо, — сказав урешті незнайомець, вказуючи на застрягле колесо. — Ти їхав сам?
— Сам-третій, — видавив Йурга. — Зі слугами, пане. Але втекли, гади…
— Не дивуюся, — сказав вершник, дивлячись під міст, на дно ущелини. — Аж ніяк не дивуюся. І вважаю, що ти маєш зробити те саме, що й вони. Саме час.
Йурґа не став дивитися туди ж, куди й незнайомець. Не хотів бачити стос черепів, ребер і гомілок, розкиданих між камінням, лопухами та кропивою на дні пересохлої річки. Він боявся, що вистачить одного погляду на чорні очні ями, вишкірені зуби й потріскані кістки, аби все в ньому порвалося, аби рештки розпачливої відваги втекли з нього, наче повітря з риб’ячого пухиря. Аби він помчав гостинцем угору, назад, давлячись криком, так само як візниця і пахолок десь із годину тому.
— Чого чекаєш? — запитав тихо вершник, розвертаючи кобилу. — Сутінок? Тоді стане запізно. Вони прийдуть за тобою, ледь стемніє. А може, й раніше. Уперед, застрибуй на коня, позаду мене. Забираємося звідси обидва, і якнайшвидше.
— А віз, пане? — завив на повний голос Йурґа, не дуже розуміючи — зі страху, розпачу чи люті. — А товари? Цілий рік праці? Та краще мені здохнути! Не зали-и-ишу!
— Здається мені, що ти ще не зрозумів, куди тебе лихо занесло, приятелю, — спокійно сказав незнайомець, простягаючи руку в бік потворного цвинтаря під мостом. — Не кинеш воза, кажеш? А я тобі кажу, що як настануть сутінки, то не врятує тебе навіть скарбниця короля Дезмода, не те що твій паршивий віз. Най тобі диявол, що на тебе напало, щоб скорочувати шлях через це урочище? Ти не знаєш, що тут коїться з часу війни?
Йурґа похитав головою на знак того, що не знає.
— Не знаєш, — кивнув незнайомець. — Але те, що лежить унизу, ти ж бачив? Важко його не зауважити. Це ті, які тут скорочували шлях. А ти кажеш, що не кинеш воза. А що ж, цікаво, маєш ти на тому возі?
Йурґа не відповів, дивлячись на вершника спідлоба, намагаючись вибрати поміж версією «клоччя» та версією «старі ганчірки».
Вершник, здавалося, не дуже цікавився відповіддю. Заспокоїв руду кобилку, що гризла вудило й трусила головою.
— Пане… — промимрив нарешті купець. — Допоможіть. Рятуйте. До кінця життя буду вдячний… Не залиште… Що захочете дам, чого тільки зажадаєте… Рятуйте, пане!
Незнайомець різко повернув до нього голову, обіруч спершись на луку сідла.
— Як ти сказав?
Йурґа мовчав, роззявивши рота.
— Ти даси, чого я зажадаю? Повтори.
Йурґа заплямкав губами, закрив рота й пошкодував, що завчасно не відкусив собі язика. Голова його обертом ішла від фантастичних припущень щодо нагороди, яку міг би зажадати дивний прибулець. Утім, більшість, у тому числі й привілей щотижневого використання його молодої дружини, Злотолітки, не були настільки страшними, як перспектива втрати воза, й уже напевне не такими жахливими, як можливість спочити на дні яру як ще один побілілий скелет. Купецька рутина змусила його до блискавичних обчислень. Вершник, хоча й не нагадував звичайного голодранця, волоцюгу чи мародера, яких після війни було повно на дорогах, аж ніяк не міг бути й вельможею, комесом, як не міг бути й одним із тих гордовитих лицарків, які високо цінували грабіж ближніх і знаходили в тому приємність. Йурґа оцінював його не більше ніж у двадцять штук золота. Утім, торгова натура стримувала його від оголошення ціни. Обмежився він просто белькотінням про «вдячність до смерті».
— Я питав, — спокійно нагадав незнайомець, перечекавши, поки купець замовкне, — чи даси ти мені те, що я забажаю?
Виходу не було. Йурґа проковтнув слину, похилив голову й кивнув, підтверджуючи. Незнайомець, чого він не очікував, не засміявся зловісно, навпаки, він зовсім не виглядав радим з тріумфу на торгах. Схилившись у сідлі, він сплюнув у яр.
— Що я роблю, — сказав похмуро. — Що я, на богів, роблю… Ну що ж, добре. Спробую витягнути тебе з цього, хоча й не знаю, чи не закінчиться воно фатально для нас обох. А якщо вдасться, ти взамін…
Йурґа скорчився, готовий розплакатися.
— Даси мені те, — раптом швидко промовив вершник у чорному плащі, — що вдома, повернувшись, застанеш і на що не сподівався. Клянешся?
Йурґа застогнав і кивнув швидко.
— Добре, — скривився незнайомець. — А тепер відсунься. А краще за все — знову залізь під воза. Сонце зараз зайде.
Він зіскочив з коня, стягнув з плечей плаща. Йурґа побачив, що незнайомець носить меч на спині, на поясі, який навскіс перетинає груди. Мав неясне відчуття, що вже колись чув про людей, які таким ото чином носять зброю. Чорна, шкіряна, до стегон куртка з довгими манжетами, що іскрилися від срібних заклепок, могла б вказувати, що незнайомець походить з Новіграда чи близьких до нього місць, але останнім часом мода на такий одяг поширилася, особливо серед затяжних. Утім, затяжним незнайомець не був.
Вершник, стягнувши з кобили в’юки, повернувся. На грудях його гойдався на срібному ланцюжку округлий медальйон.
Під пахвою він тримав невеличку окуту скриньку й довгий пакунок, загорнутий у шкіри й оперезаний.
— Ти ще не під возом? — запитав він, підходячи ближче.
Йурґа побачив, що на медальйоні зображено вовчу голову із розчахнутою, повною іклів пащею.
І раптом він пригадав.
— Ви… відьмак? Пане?
Незнайомець здвигнув плечима.
— Ти вгадав. Я відьмак. А тепер іди. На той бік воза. Не виходь звідти й сиди тихо. Я мушу хвильку побути наодинці.
Йурґа послухався. Присів біля колеса, загорнувшись в опанчу. Не хотів дивитися, що робить незнайомець з іншого боку воза, а тим більше на кістки на дні яру. Тож дивився він на свої чоботи й на зелені, зіркові паростки моху, якими заросли прогнилі колоди мосту.
Відьмак.
Сонце заходило.
Він почув кроки.
Незнайомець повільно, дуже повільно вийшов з-за воза на середину мосту. Стояв спиною — Йурґа побачив, що меч на його спині — не той меч, який він бачив раніше. Тепер це була красива зброя — ефес та окуття піхов блищали, наче зорі, навіть у сутінках відбиваючи світло, хоча світла вже майже й не було — згасла навіть пурпурово-золота заграва, яка ще недавно висіла над лісом.
— Пане…
Незнайомець повернув голову. Йурґа ледве стримав крик.
Обличчя чужинця було білим — білим і пористим, наче відтиснутий і відкинутий сир. А очі… Боги, завило щось в Йурзі. Очі…
— За віз. Швидко, — прохрипів незнайомець.
Це не був голос, який Йурґа чув раніше. Купець раптом відчув, як сильно заважає йому переповнений сечовий міхур. Незнайомець відвернувся і відійшов далі на міст.
Відьмак.
Кінь, прив’язаний до воза, форкнув, заіржав, глухо забив копитами об колоди.