— Давай тебе перевернемо, — сказала вона. — Не намагайся сам. Ти занадто ослаблий. Гей, чи хтось може мені допомогти?
Кроки з боку вогнища, тіні, фігури. Хтось схилився. Йурґа.
— Як ви почуваєтеся, пане? Краще вам?
— Допоможіть мені перевернути його на живіт, — сказала жінка. — Обережно, потроху. 0, так… Добре. Дякую.
Він уже не мусив на неї дивитися. Лежачи на животі, уникнув ризику дивитися їй в очі. Заспокоївся, опанував тремтіння рук. Вона могла відчути. Він чув, як брязкають пряжки її торби, як стукають флакони й порцелянові баночки. Чув її дихання, чув тепло її стегна. Стояла на колінах поряд.
— Моя рана, — відізвався він, не в змозі витримати тишу, — завдала клопоту?
— Авжеж, трохи. — Холод у голосі. — Так воно буває із зараженнями від зубів. Найпаскудніший різновид ран. Але для тебе, схоже, не новий, відьмаче.
Вона знає. Гребеться у його думках. Читає? Схоже, ні. І я знаю чому. Вона боїться.
— Так, схоже, не новий, — повторила вона, знову дзенькаючи скляним начинням. — Бачила я на тобі кілька шрамів… Але впоралася. Я, бач, чародійка. Й цілителька одночасно. Спеціалізація.
«Збігається», — подумав він. Не сказав ані слова.
— Повертаючись до рани, — продовжувала вона спокійно, — маю тобі сказати, що тебе врятував твій пульс, учетверо повільніший за пульс звичайної людини. Інакше ти не вижив би, можу стверджувати це з повною відповідальністю. Я бачила те, що було зав’язане на нозі. Мало воно імітувати перев’язку, але імітувало невдало.
Він мовчав.
— Згодом, — продовжувала вона, закочуючи йому сорочку аж до шиї, — почалося зараження, звичне при ранах від укусів. Було пригальмоване. Уважаю, відьмачий еліксир? Сильно допоміг. Утім, я не розумію, навіщо ти одночасно приймав галюциногени. Я наслухалася твоєї маячні, Ґеральте із Рівії.
«Читає, — подумав він, — усе ж таки читає. А може, це Йурґа сказав їй, як я звуся? Може, я сам це випатякав крізь сон під впливом “чорної чайки”? Холера його знає… Але нічого їй не дасть знання про те, як я звуся. Нічого. Вона не знає, хто я такий. Поняття не має, ким я є».
Відчув, як обережно вона втирає йому в спину холодну, заспокійливу мазь із гострим запахом камфори. Долоні вона мала маленькі й дуже м'які.
— Вибач, що роблю це класично, — сказала вона. — Могла б позбутися пролежнів за допомогою магії, але я трохи втомилася від цієї рани на нозі й почуваюся не найкраще. На нозі я зв'язала й закрила, що вдалося, нічого вже тобі не загрожує. Утім, найближчі два дні не вставай. Навіть магічно зв’язані жили й м’язи полюбляють рватися, матимеш паскудні спайки. Шрам, зрозуміло, зостанеться. Ще один, до колекції.
— Дякую… — Він притис щоку до шкір, щоби змінити голос, замаскувати його ненатуральне звучання. — Чи можу я знати… Кому я дякую?
«Не скаже, — подумав він. — Або збреше».
— Звуся Вісенною[47].
«Я знаю», — подумав він.
— Тішуся, — сказав повільно, усе ще зі щокою на шкірах. — Тішуся з того, що зійшлися наші шляхи, Вісенно.
— Що ж, випадок, — сказала вона прохолодно, натягуючи йому сорочку на спину й накриваючи кожухами. — Вість про те, що я потрібна, отримала від митників на кордоні. А коли я потрібна, то іду. Таку вже маю дивну звичку. Послухай, мазь я лишу купцеві, попроси його, щоб натирав тебе вранці й увечері. Як він твердить, ти врятував йому життя, тож нехай віддячить.
— А я? Як я міг би тобі віддячити, Вісенно?
— Не будемо про це. Я не беру плату з відьмаків. Якщо хочеш, назви це солідарністю. Професійною солідарністю. І симпатією. У межах цієї симпатії — доброзичлива порада чи, якщо хочеш, рекомендація цілительки. Припини приймати галюциногени, Ґеральте. Галюциногени не лікують. Нічого.
— Дякую, Вісенно. За допомогу й за пораду. Дякую тобі… за все.
Виборсався рукою з-під шкір, намацав й коліно. Вона здригнулася, після чого вклала йому долоню в долоню, злегка стиснула. Він обережно звільнив пальці, провів ними по й руці, по передпліччю.
Авжеж. Гладенька шкіра молодої дівчини. Вона здригнулася ще сильніше, але не прибрала руки. Він повернувся пальцями до й долоні, з’єднав руки потиском.
Медальйон на шиї завібрував, ворухнувся.
— Дякую тобі, Вісенно, — повторив він, опанувавши тремтіння в голосі. — Я радий, що зійшлися наші шляхи.
— Випадок… — сказала вона, але цього разу в й голосі не було холоду.
— А може, призначення? — запитав він, дивуючись, бо піднесення і хвилювання раптом і безслідно злетіли з нього. — Ти віриш у призначення, Вісенно?
— Так, — відповіла вона не відразу. — Вірю.
— У те, — продовжував він, — що люди, зв’язані призначенням, завжди зустрічаються?
— У це також… Що ти робиш? Не повертайся…
— Я хочу глянути тобі в обличчя… Вісенно. Хочу глянути в твої очі. А ти… Ти мусиш глянути в мої.
Вона зробила рух, наче хотіла підхопитися з колін. Але залишилася біля нього. Він поволі повернувся, кривлячи від болю губи. Було світліше, наче хтось докинув дров у вогнище.
Вона вже не рухалася. Тільки повернула голову вбік, профілем, але тим виразніше він бачив, що губи її тремтять. Вона стиснула пальці на його долоні, сильно.
Він дивився. Не було жодної схожості. Мала вона зовсім інший профіль. Малий ніс. Вузьке підборіддя. Мовчала. Потім раптом нахилилася, глянула йому просто в очі. Зблизька. Без слів.
— Вони тобі подобаються? — запитав він спокійно. — Мої виправлені очі? Такі… небуденні. Чи знаєш, Вісенно, що роблять із очима відьмаків, аби їх виправити? Чи знаєш, що не завжди те вдається?
— Припини, — сказала вона м’яко. — Припини, Ґеральте.
— Ґеральт… — раптом він відчув, як щось у ньому рветься. — Це ім’я дав мені Весемір. Ґеральт із Рівії! Я навіть навчився наслідувати рівійський акцент. Мабуть, з внутрішньої необхідності мати рідну сторону. Хоч би й вигадану. Весемір… дав мені ім’я. Весемір також видав мені твоє. Досить неохоче.
— Тихо, Ґеральте, тихо.
— Кажеш мені сьогодні, що ти віриш у призначення. А тоді… Тоді ти вірила? Ах, так, мусила вірити. Мусила вірити, що призначення накаже нам зустрітися. Це тим належить пояснювати факт, що сама ти не дуже прагнула цієї зустрічі.
Вона мовчала.
— Я завжди хотів… Роздумував над тим, що я тобі скажу, коли ми врешті зустрінемося. Думав я про запитання, яке тобі поставлю. Вважав, що це принесе мені збочене задоволення…
Те, що блиснуло на її щоці, було сльозою. Поза сумнівом. Він відчув, як до болю стискається горло. Відчув втому. Сонливість. Слабкість.
— При світлі дня… — простогнав він. — Завтра, при сонячному світлі, я подивлюся тобі в очі, Вісенно… І поставлю тобі моє запитання. А може, не поставлю, бо вже запізно. Призначення? О, так, Йен мала рацію. Не досить бути призначеними одне для одного. Треба чогось більшого… Але я гляну завтра тобі в очі… При сонячному світлі…
— Ні, — сказала вона лагідно, тихо, оксамитово, голосом, який дражнив, який шарпав прошарки пам’яті, пам’яті, якої вже не було. Якої ніколи не було, але ж яка була.
— Так! — запротестував він. — Так. Я цього хочу…
— Ні. Зараз ти заснеш. А коли прокинешся, хотіти перестанеш. Навіщо нам дивитися одне на одного при світлі сонця? Що воно змінить? Уже не можна нічого змінити, не можна нічого прибрати. Який сенс ставити мені запитання, Ґеральте? Чи той факт, що я не зумію на них відповісти, насправді принесе тобі збочене задоволення? Що дасть нам взаємна кривда? Ні, не станемо ми дивитися одне на одного при світлі дня. Спи, Ґеральте. І так, між нами, це зовсім не Весемір дав тобі те ім’я. Хоча це також нічого не змінить і нічого не відмінить, я б хотіла, щоб ти про це знав. І не намагайся мене шукати…
— Вісенно…
— Ні, Геральте. Зараз ти заснеш. А я… я була твоїм сном. Будь здоровим.
— Ні! Вісенно!
— Засни. — В оксамитовому голосі тихий наказ, що ламає волю, шматує її, наче тканину. Тепло, що раптом витікає з її долоні. — Засни.
47