Залишилися три імені.
Почув позаду легкий шелест і відвернувся.
Вона була босою, у простій лляній суконці. На довгому світлому волоссі, що вільно спадало на плечі й спину, носила вінок, сплетений з маргариток.
— Привіт, — сказав він.
Вона підняла на нього холодні блакитні очі, не відповіла.
Помітив, що вона незасмагла. Було це дивно: зараз, наприкінці літа, коли сільських дівчат сонце вже обпалило на бронзу, її обличчя і відкриті плечі мали колір злегка золотистий.
— Ти принесла квіти?
Вона усміхнулася, опустивши вії. Він відчув холод. Вона минула його мовчки, стала навколішки біля основи менгіра, торкаючись каменя рукою.
— Я не приношу квітів, — сказала, зводячи голову. — Але ці, що тут лежать, для мене.
Він дивився на неї. Вона стояла навколішки так, що закривала останнє ім’я, вирізане на камені менгіра. Була вона світлою, ненатурально, сяюче-світлою на темному тлі каменя.
— Хто ти? — запитав він повільно.
Вона усміхнулася, і повіяло холодом.
— Ти не знаєш?
«Знаю, — подумав він, дивлячись у холодну блакить її очей. — Так, здається, я знаю».
Він був спокійний. Не вмів інакше. Уже — ні.
— Мені завжди було цікаво, як ти виглядаєш, пані.
— Ти не мусиш мене так називати, — відповіла вона тихо. — Ми знайомі довгі роки.
— Ми знайомі, — підтвердив він. — Кажуть, що ти йдеш за мною крок у крок.
— Іду. Але ти ніколи не озирався. До сьогодні. Сьогодні ти вперше озирнувся.
Він мовчав. Нічого не міг сказати. Був стомленим.
— Як… Як це відбудеться? — запитав нарешті, холодно й без емоцій.
— Я візьму тебе за руку, — сказала вона, дивлячись йому просто в очі. — Візьму тебе за руку й поведу через луку. В імлу, холодну й мокру.
— А далі? Що буде далі, за імлою?
— Нічого, — усміхнулася вона. — Далі немає вже нічого.
— Ти йшла за мною крок у крок, — сказав він. — А приходила до інших, до тих, кого я минав по дорозі. Чому? Йшлося про те, щоб я лишився сам, правда? Щоб я нарешті почав боятися? Признаюся тобі. Я завжди тебе боявся, завжди. Не озирався я зі страху. З переляку, що побачу тебе, як ти йдеш одразу за мною. Я завжди боявся, життя моє минуло у страху. Я боявся… до сьогодні.
— До сьогодні?
— Так. До сьогодні. І от стоїмо ми обличчям до обличчя, а я не відчуваю страху. Ти забрала в мене все. Забрала в мене також і страх.
— Тож чому очі твої сповнені страху, Ґеральте із Рівії? Твої руки тремтять, ти блідий. Чому? Аж так сильно боїшся ти останнього, чотирнадцятого імені, вирізаного на обеліску? Якщо хочеш, скажу тобі, як звучить те ім’я.
— Не мусиш. Я знаю, яке те ім’я. Коло замикається, змія кусає власний хвіст. Так має бути. Ти й це ім’я. І квіти. Для неї і для тебе. Чотирнадцяте ім’я, вирізане на камені, ім’я, яке я вимовляв посеред ночі й при світлі сонця, в мороз, у спеку й дощ. Ні, я не боюся вимовити його зараз.
— Тож вимови його.
— Йеннефер… Йеннефер з Венґерберґа.
— А квіти — для мене.
— Покінчимо з цим, — сказав він із зусиллям. — Візьми… Візьми мене за руку.
Вона встала, наблизилася, він відчув холод, що віяв від неї, різкий і пронизливий.
— Не сьогодні, — сказала вона. — Колись — так. Але не сьогодні.
— Ти забрала в мене все…
— Ні, — урвала вона. — Я нічого не забираю. Я тільки беру за руку. Для того, щоб ніхто в той час не був сам. Сам в імлі… До побачення, Ґеральте із Рівії. Колись.
Він не відповів. Вона розвернулася поволі й відійшла. В імлу, яка раптом облягла верхівку пагорбу, в імлу, у якій зникло все, у білу мокру імлу, у якій розчинився обеліск, квіти, які лежали біля його основи, й вирізані на ньому чотирнадцять імен. Не було нічого, була тільки імла й мокрі, блискучі від роси трави під ногами, трави пахли п’янко, важко, солодко, аж до болю у скронях, до забуття, втоми…
— Пане Ґеральте! Що з вами? Заснули ви? Я ж вам казав, ви ще слабкі. Навіщо було лізти на вершину?
— Я заснув. — Він потер долонею обличчя, заморгав. — Я заснув, холера… Нічого, Йурґо, це та спека…
— Ага, гаряче, диявол його… Треба нам їхати, пане. Ходімо, допоможу вам зійти там, де стрімко.
— Зі мною нічого…
— Нічого, нічого. Цікаво тоді, чого то ви хитаєтеся. На яку заразу ви лазили на вершину в таку жару? Хотіли імена їхні прочитати? Я міг би всі їх вам сказати. Що з вами?
— Нічого… Йурґо… Ти справді пам’ятаєш усі імена?
— Напевне.
— Перевірю, яка в тебе пам’ять… Останнє. Чотирнадцяте. Яке це ім’я?
— Ото ви недовірливий. Ні в що не вірите. Перевірити хочете, чи я не брешу? Я ж вам говорив, ті імена в нас кожна дитинка знає. Останнє, кажете? Ага, останній — це Йойль Гретин з Каррерасу. Може, знали ви його?
Ґеральт потер зап’ястком повіки. І глянув на менгір. На всі імена.
— Ні, — сказав. — Не знав.
VIII
— Пане Ґеральте?
— Так, Йурґо?
Купець схилив голову, якийсь час помовчавши та накручуючи на палець рештки тонкого ремінця, яким він підлатав сідло відьмака. Нарешті він підвівся, злегка стукнув кулаком у спину пахолка, що правив возом.
— Сідай на підмінного, Поквіте. Я правитиму. Сядьте зі мною на козли, пане Ґеральте. А ти чого біля воза крутишся, Поквіте? Далі, уперед скачи! Ми тут побалакати хочемо, нам твоїх вух не треба!
Плітка, що дріботіла за возом, заіржала, шарпнула вуздою, як видно, заздрячи кобилі Поквіта, що йшла риссю гостинцем.
Йурґа цмокнув, злегка шмагнув коней віжками.
— Ага, — сказав, подумавши трохи. — Отака справа, пане. Я обіцяв вам… Тоді, на мосту… Склав вам обітницю…
— Не треба, — швидко урвав відьмак. — Не треба, Йурґо.
— Треба, — різко сказав купець. — Слово моє не дим. Те, що вдома застану й чого не сподівався, ваше буде.
— Та заспокойся. Нічого я від тебе не хочу. Ми квити.
— Ні, пане. Якщо щось такого вдома застану, значить — призначення. А якщо з призначення сміятися, якщо збрехати йому, то воно тоді жорстоко карає.
«Знаю, — подумав відьмак. — Знаю».
— Але… Пане Ґеральте…
— Що, Йурґо?
— Нічого я вдома не застану, чого не сподівався. Нічого, й уже, напевне, не те, на що ви розраховували. Пане відьмаче, чуєте: Злотолітка, жінка моя, дітей більше мати не може — після останнього чого-чого, а дитинки вдома не буде. Бачиться, не влучили ви в ціль.
Ґеральт не відповів.
Йурґа також мовчав. Плітка форкнула, помотала головою.
— Але я маю двох синів, — раптом швидко сказав Йурґа, дивлячись перед собою на гостинець. — Двох здорових, сильних і не дурних. І кудись-то я мушу їх у навчання дати. Один, думав, зі мною стане купецтву вчитися. А другий…
Ґеральт мовчав.
— Що скажете? — Йурґа повернув голову, глянув на нього. — Ви на мосту обітниці зажадали. Йшлося вам про дитину для вашого відьмацького навчання, адже ні про що інше. То чому ж то мала б це бути дитина несподівана? А сподіваною — бути не може? Двох я маю, тож нехай один із них на відьмака вчиться. Фах як фах. Не кращій, не гірший.
— Ти впевнений, — тихо відізвався Ґеральт, — що не гірший?
Йурґа примружився.
— Боронити людей, життя їм рятувати — це, по-вашому, яка справа, зла чи добра? Ті чотирнадцять на узгір’ї? Ви на тому мосту? Що то ви вчиняли, добро чи зло?
— Не знаю, — із зусиллям сказав Ґеральт. — Не знаю, Йурґо. Часом видається мені, що знаю. А інколи маю сумніви. Чи хотів би ти, щоби твій син мав такі сумніви?
— А нехай має, — серйозно відповів купець. — Нехай би він їх мав. Бо то, власне, справа людська і добра.
— Що?