— Злазь, Любистку.
— Що?
— Злазь! — Відьмак розвернувся різко.
Трубадур зазирнув йому в обличчя і скочив з коня на землю, відсахнувся на крок, перечепився.
Ґеральт спішився поволі. Перекинув узду через голову кобили, стояв хвильку нерішуче, потім потер обличчя долонею в рукавичці. Сів на краю урвища, під тереном із криваво-червоними гілками.
— Йди-но сюди, Любистку, — сказав він. — Сідай. І розповідай, що із Цінтрою. Усе.
Поет сів.
— Нільфгардці увійшли туди через перевал, — почав він по хвильці мовчання. — Було їх тисячі. Оточили війська Цінтри в долині Марнадаль. Дійшло до битви, що тривала цілий день, від світанку до сутінок. Цінтрійці стояли мужньо, але прорідили їх. Король загинув, і тоді їхня королева…
— Каланте.
— Так. Не допустила паніки, не дозволила, щоб вони розбіглися, зібрала навколо себе й штандарту кого тільки зуміла, пробилися крізь кільце, відступили за річку, у бік міста. Хто зумів.
— А Каланте?
— Зі жменькою лицарів боронила переправу, захищала відступ. Кажуть, билася, наче чоловік, кидалася як шалена в найгірший вир. Пробили її піками, коли атакувала нільфгардську піхоту. Тяжко поранену вивезли її до міста. Що в цій фляжці, Ґеральте?
— Горілка. Хочеш?
— Так.
— Кажи. Кажи далі, Любистку. Усе.
— Місто взагалі не оборонялося, облоги не було, не було вже кому стояти на мурах. Рештки лицарів із родинами, вельможі й королева… Вони забарикадувалися у замку. Нільфгардці здобули замок з ходу, їхні чародії розвалили у пил браму й частину мурів. Боронився тільки донжон, видко, був зачарованим, бо опирався нільфгардській магії. Й усе ж за чотири дні нільфгардці вдерлися усередину. Не застали нікого живого. Нікого.
Жінки забили дітей, чоловіки забили жінок і кинулися на мечі або… Що з тобою, Ґеральте?
— Кажи, Любистку.
— Або… як Каланте… Головою вниз, із мурів, із самого верху. Говорили, що просила, аби її… Ніхто не хотів. Тож вона доповзла до краю і… Головою вниз. Кажуть, страшенні речі робили з її тілом. Не хочу про це… Що з тобою?
— Нічого. Любистку… У Цінтрі була… Дівчинка. Онука Каланте, десь років десять-одинадцять. Звалася Цірі. Ти щось чув про неї?
— Ні. Але в місті й у замку сталася страшенна різанина, і майже ніхто не врятувався. А з тих, хто захищав донжон, — зовсім ніхто, я казав уже. Більшість жінок і дітей значних родів були саме там.
Відьмак мовчав.
— Та Каланте, — сказав Любисток. — Ти її знав?
— Знав.
— А дівчинку, про яку запитував? Цірі?
— І її знав.
З річки повіяв вітер, зморщив воду, шарпнув гілками, з гілок миготливою курявою полетіло листя. «Осінь, — подумав відьмак, — знову осінь».
Він устав.
— Ти віриш у призначення, Любистку?
Трубадур підняв голову, глянув широко розплющеними очима.
— Чому ти питаєш?
— Відповідай.
— Ну… вірю.
— А чи ти знаєш, що самого призначення — замало? Що треба чогось більшого?
— Не розумію, Ґеральте.
— Не ти один. Але саме так воно і є. Треба чогось більшого. Проблема полягає у тому, що я… Я вже ніколи не довідаюся, чого саме.
— Що з тобою, Ґеральте?
— Нічого, Любистку. Давай, залазь. Їдьмо, шкода дня. Хтозна, скільки часу займуть у нас пошуки човна, а ми потребуємо великого. Адже Плітку я не кину.
— Переправимося разом? — утішився поет.
— Так. З цього боку річки мені вже нічого шукати.
IX
— Йурґо!
— Злотолітко!
Вона бігла від воріт, волосся, що вибилося з-під хустки, віялося за нею, вона ж перечіплювалася, кричала. Йурґа кинув віжки пахолкові, скочив з воза на землю, побіг назустріч, схопив її за талію, міцно, підняв з землі, закружляв, закрутив.
— Я тут, Злотолітко! Я повернувся!
— Йурґо!
— Я повернувся! Гей же, розчиніть ворота! Господар повернувся. Ех, Злотолітко!
Вона була мокрою, пахла мильною водою. Мабуть, прала. Він поставив її на землю, але й тоді вона його не відпустила, схвильована, тепла.
— Веди мене в дім, Злотолітко.
— Боги, ти повернувся… Я ночами не спала… Йурґо… Ночами не спала…
— Я повернувся. Ех, повернувся! І добре повернувся, Злотолітко. Бачиш віз? Гей, поганяй, заїжджай у ворота! Бачиш віз, Злотолітко? Досить добра везу, щоби…
— Йурґо, що мені добро, що мені віз… Ти повернувся… Здоровий… Цілий…
— І з добром повернувся, кажу ж. Зараз побачиш…
— Йурґо? А він хто? Отой, у чорне вдягнений? Боги, і з мечем…
Купець озирнувся. Відьмак зліз з коня, відвернувшись, удавав, що поправляє попругу й в’юки. Не дивився на них, не підходив.
— Потім тобі розповім. Ох, Злотолітко, якби не він… А де діти? Здорові вони?
— Здорові, Йурґо, здорові. У поле пішли, ворон стріляти, але сусіди їм передадуть, що ти вдома. Враз прилетять, уся трійця…
— Трійця? Як же це, Злотолітко? Може…
— Ні… Але дещо мушу тобі сказати… Не гніватимешся?
— Я? На тебе?
— Я дівчинку пригріла, Йурґо. Від друїдів узяла, знаєш, від тих, що після війни дітей рятували… Збирали по лісах, бездомних і погублених… Ледве живих… Йурґо? Гніваєшся?
Йурґа приклав долоню до лоба, обернувся. Відьмак поволі йшов за возом, вів коня. Не дивився на них, усе ще відвертав голову.
— Йурґо?
— О, боги, — простогнав купець. — 0, боги! Злотолітко… Щось, чого я не сподівався! Удома!
— Не гнівайся, Йурґо… Побачиш, ти її полюбиш. Дівчинка мудра, мила, роботяща… Трохи дивна. Не хоче говорити, звідки вона, зразу плаче. То я і не запитую. Йурґо, знаєш, як я завжди хотіла, аби була дочка… Що з тобою?
— Нічого, — сказав він тихо. — Нічого. Призначення. Усю дорогу він крізь сон говорив, марив у гарячці, тільки призначення та призначення… Боги… Не нашого розуму справа, Злотолітко. Не зрозуміти нам, що такі, як він, думають. Про що сни бачать. Не зрозуміти нам…
— Тату!!!
— Надборе! Суліку! Але ж ви й виросли, наче бички! Ага, давайте сюди, до мене! Живо…
Він урвав себе, побачивши малу худеньку попелястоволосу істотну, яка повільно йшла за хлопцями. Дівчинка глянула на нього, він помітив великі очі, зелені, наче трава навесні, блискучі, наче дві зірочки. Побачив, як дівчинка раптом підривається, як біжить, як… Почув, як вона кричить, тоненько, пронизливо:
— Ґеральте!
Відьмак обернувся від коня, блискавичним, спритним рухом. І побіг назустріч. Йурґа дивився, зачарований. Ніколи не думав, що людина може рухатися настільки швидко.
Зустрілися вони посередині подвір’я. Попелястоволоса дівчинка в чорній суконці. І біловолосий відьмак із мечем за спиною, увесь у чорній шкірі, що блищала від срібла. Відьмак у м’якому стрибку, дівчинка підтюпцем, відьмак на колінах, тонкі рученята дівчинки навколо його шиї, попелясте, мишаче волосся на його плечі. Злотолітка крикнула глухо. Йурґа обійняв її, мовчки пригорнув до себе, другою рукою зібрав і притулив обох хлопців.
— Ґеральте! — повторювала дівчинка, горнучись до грудей відьмака. — Ти мене знайшов! Я знала! Я завжди знала! Знала, що ти мене знайдеш!
— Цірі, — сказав відьмак.
Йурґа не бачив його обличчя, схованого в попелястому волоссі. Бачив долоні в чорних рукавичках, що стискали плечі й руки дівчинки.
— Ти мене знайшов! Ох, Ґеральте! Я увесь час чекала! Так страшезненько довго… Ми вже будемо разом, правда? Тепер ми будемо разом, так? Скажи, Ґеральте! Назавжди! Скажи!
— Назавжди, Цірі.
— Так, як і казали! Ґеральте! Так, як казали… Я твоє призначення? Скажи! Я — твоє призначення?
Йурґа побачив очі відьмака. І дуже здивувався. Чув тихий плач Злотолітки, відчував тремтіння її спини. Дивився на відьмака й чекав, увесь напружений, на його відповідь. Знав, що не зрозуміє тієї відповіді, але чекав на неї. І дочекався.