— Ти — дещо більше, Цірі. Дещо більше.
Коментарі
«Меч призначення» дещо відрізняється від першої збірки оповідань зі світу Ґеральта,«Останнього бажання». Та, по суті, була просто збіркою, скомпонованою як своєрідний «вінок сонетів» завдяки підрозділам з оповідання «Голос розуму», що поєднували досить розпорошені за тематикою оповістки у якусь подобу цілого.
Не так із «Мечем призначення». Цю збірку автор вибудував цілком свідомо, із повним розумінням, що він робить і чого бажає досягнути. Більшість оповідань пов’язані між собою спільними мотивами, почасти вони прояснюють окремі теми й історії, розпочаті в «Останньому бажанні» чи в «Питанні ціни», що стануть домінантними в наступних книжках циклу: це тема кохання і тема любові — кохання до жінки й любові до дитини; це тема призначення — і дивовижних шляхів, якими воно рухається задля досягнення мети.
«Межа можливого», оповідання, що відкриває збірку, починається з обіцянки дива — того дива, досягнути яке, здавалося б, неможливо через суто природне обмеження.
Закінчується ж збірка оповіданням «Щось більше», де це диво реалізовано. Заразом читачеві стає зрозумілим і той шлях, яким у світі відьмака втілюється призначення. Бо призначення тут подібне до меча, тому й винесено в назву всієї збірки образ, що стає своєрідною «точкою складання» попередніх оповідань і сюжетів. А меч, як ми знаємо з однієї зі Святих Книг нашого світу, є символом істини:«Але нехай буде слово ваше: «Так, так, ні, ні; а що понад це, — те походить від лукавого»[48]. І саме ці слова («Si, si, no, no») різьбили на середньовічних мечах, тому що, як відомо вже читачеві, «у меча призначення дві сторони: однією є ти, іншою — смерть».
Саме тому призначення тут — безжальне й надлюдське: йому немає діла до наших бажань та інтенцій. Воно здійснюється, хочемо ми того або ні. Але інколи втілюється як бажання, виконане джином: зовсім не так, як ми на те сподівалися.
Ще одна особливість обох збірок: своєрідність їхньої оптики. Її влаштовано так, що ми бачимо всі події очима (а значить, і крізь сприйняття) лише одного персонажа — відьмака Ґеральта. А Ґеральт не любить місто, його, Білого Вовка, годують ноги. У містах чи фортецях (й у рідному Каер Морені також) він намагається лише зимувати. Він узагалі вважає за краще шукати роботу в місцинах диких, де залишків реліктової фауни (а відповідно, й роботи) більше.
Щонайменше кілька разів Ґеральт опиняється при королівських дворах. Але й там він раз за разом відчуває себе не на своєму місці — та й володарі ставляться до нього відповідно. Відьмака не цікавлять інтриги коронованих осіб, а короновані особи не сприймають його як рівнозначного гравця, лише як виконавця владних бажань.
Оптика ця зміниться лише в наступних романах, коли ми побачимо світ не тільки очима Ґеральта, але й так, як бачать його чародії та короновані особи, воїни та рицарі, селяни й бійці по обидва боки фронту у війні Нільфгарда й країн Півночі. І коли поступово ставатиме зрозуміліше, що події навколо війни й людей, у неї вплутаних, не зводяться до етики Добра і Зла.
Але ж, як казав Борх Три Галки, «те, що являє собою Хаос, є загрозою, є агресивною стороною. А порядок — це сторона, якій загрожують, яка потребує захисту. Потребує захисника».
А із захисником у цих книжках усе добре.